І тут стирили

Нова ракетна страшилка Путіна, виголошена ним 1 березня 2018 р., дуже нагадує давній-предавній піар Р. Рейгана щодо Стратегічної оборонної ініціативи (“Зоряних війн”).

Стратегічна оборонна ініціатива СОІ (Strategic Defense Initiative) , оголошена президентом США Рональдом Рейганом 23 березня 1983 р., ґрунтувалася на радикальному повороті від гонки наступальних озброєнь до якісно ефективнішої оборони. Анонсувалося використання протиракет і збивання радянських балістичних ракет на марші космічними лазерами з ядерною накачкою. В СРСР не знайшли чим відповісти і його новий очільник (М. Горбачов) врешті капітулював, оголосивши про масштабні односторонні скорочення озброєнь.

Медійний ефект від виступу Рейгана й продемонстрованих анімаційних роликів був величезним – ніхто вже не сумнівався в технологічній перевазі США. Причому ця перевага спрямовувалася не на створення нових пекельних машин а на захист від них. Проголошення тим же Рейганом на кілька тижнів раніше концепту”Імперії зла” (Радянський Союз)  стало вдалою основою для розвитку іміджу Америки як борця з “темною силою”.

Очевидні аналогії з популярною в ті часи теми “Зоряних воєн”, фантастичної франшизи, започаткованої в мегамасштабі режисером Дж. Лукасом наприкінці 70-х.  Медійний образ “Імперії зла” – очевидний пріквел космічної Імперії, яка, звісно, має опонентом Америку – аналога Галактичної Республіки.

Сам Рейган (Рей Ґан англійською звучить як “Променева гармата”), голівудський актор, який свого часу знімався в касових фільмах, мав досвід і лазерних літалок-стрілялок (стрічка “Вбивство у повітрі” (Murder in the Air)). Тому не дивно, що в медіа-середовищі й у широкому загалі Стратегічну оборонну ініціативу швидко назвали “Зоряними війнами”. А в Радянському Союзі населення переважно асоціювало “Зоряні війни” саме із СОІ а не з американською космічною оперою.

Минуло 35 років, але Рейганівський проект, вочевидь, не дає спокою декому в Кремлі – тим, хто не може змиритися з банкрутством радянської імперії, яке сталося, значною мірою, завдяки вдалому пропагандистському фейку СОІ-StarWars. І ми сьогодні стаємо свідками путінської відповіді – виголошеної ним (до речі, також у березні) промови, підмащеної, як і в кампанії Рейгана, мультяшними ракетами. Ось декілька кадрів з виступу й презентації Путіна (https://www.youtube.com/watch?v=_kaXVNSxdX4):

Путін представляє нову ракету з ядерним приводом

Кадри з презентації Путіна

А тепер порівняйте з виступом Рейгана і анімаційним роликом про СОІ (https://www.youtube.com/watch?v=oyJjngsudW4; https://www.youtube.com/watch?v=4hGLBA65tZg):

Рейган оголошує Стратегічну оборонну ініціативу 

Кадри з презентаційного ролика СОІ 

 

Зверніть увагу на подібність деталей у самих виступах і відео для публіки. Навіть російські ракети так само зображені червоним, а американські системи захисту – синім кольорами. Не можна не відмітити бажання авторів цього пропагандистського продукту отримати насолоду реваншу – сині (американці) даремно ставлять свої парасольки, адже росіяни легко їх обходять.

Як би там не було, але КОМА битть висновок про чергове “запозичення” росіянами як ідеї нової стратегічної ініціативи в гонитві за силовим домінуванням, так і деталей її реалізації.

Але є величезна підозра, що з того всього вийде черговий “пшик”.

КОМА

Advertisements
Примітка | Posted on by | Залишити коментар

FUTURUNNER

Вчора повідомили, що нова модель телефону керується силою думки! І всі вимагають тільки червоні моделі. Бо вони викликають сильніші емоції, а тому – краще працюють. Так-так. То вже певний поступ. Прогрес. Може й собі розжитися на таку цяцьку? Ні. Маю доброго, надійного, хоча й трохи пошарпаного «стільничка». І він мене задовольняє. Ну, хоча й трохи незграбний, несучасний і непрестижний. Та хіба я діяч який? Мені досить декілька разів на годину вставляти ту слухавку у вухо. А в декого вони, оті слухавки, вже поприростали. Не виймають навіть у ванній кімнаті. Ні, то таки чудасія. Що б там не говорили антикомунікативісти проти тотальної телефонізації, я майже переконаний, що то підступ і витівки нечесних конкурентів. Справді-справді. Адже ті, хто вже й спить з телефонами, у цьому переконані ще більше.
Відтоді, як телефонізація була проголошена головним напрямом державної політики, ми всі – суцільний пласт людства. Чи хоч би Європи. Ми та й ми. Щось так маячить в голові. Але нам добре. Бо можемо вільно спілкуватися. Не треба так часто їздити до родичів. Бо ж ми завжди їх чуємо і навіть бачимося. Тоді як почали роздавати телефони, дехто набирав їх оберемками. Ну й що з ними потім робити? Віддавали всім підряд. Дехто носить запасного у кишені. Я взяв собі одного. Мені вистачить. Хоча й був у душі противником режиму. Але що робити, коли всі конкуренти Головної компанії перестали існувати. Бо хто ж відмовиться від безкоштовного телефона і розмов? Адже довели високу господарську і суспільну ефективність мобільного зв’язку наші заслужені діячі. Врешті-решт, я теж не почав сперечатися, що господарка працює ліпше (не цілком впевнений, що аж на 55 відсотків) завдяки відсутності витрат на комунікацію. Отже, зможемо виробити більше вуличного освітлення, безкоштовного одягу, гуманітарного громадського харчування й тому подібного. Ні, я, звісно, не проти суспільства. Я ж за свою державу все життя вболівав. Тим ліпше для нас – захисників свободи. Мені може не подобатися, що втрачаємо національну ідентичність. Але хіба такими дурними є ті, хто ганить глобалізацію? А Біг з нею, тією державою. Історія немилосердна й нічого тут не вдієш. Чотири роки тому скасовано кордони у Північній Євразії. Те саме в Єдиній Америці і тільки трохи інакше у Хінарі. Китайці, коли поєдналися з арабами, увели свій стандарт комунікації. Недемократичний все-таки той Південь. Вони створили спецслужбу для контролю мобільного зв’язку. Але, на диво, все там працює чітко.
Еге ж… Телефонізація – то суцільне диво. Хоча були такі трафунки, що аж смішно. Якось високоповажні політики відмовилися від телефонів. І що? Нічого! Вони просто нічого не встигали! І почали через те нервувати. Страждали психічними розладами, запамороченнями. Один навіть кудись подівся. Потім передавали он-лайн інформацію (перериваючи рекламу пива «Наша партія»), що знайшли його в лісі, здичавілого, з довгою бородою, побитого об корчі, із синцями й добрячою ґулею на лобі. Шкода, був хороший хлопець. І ще колеги вилучили його з партії. Душа болить за народного обранця. Але ж демократія. Дарма, що Центральний Провід був весь у роз’їздах. То все-таки був прецедент. Вперше збори відбувалися без особистої присутності у «високій залі». Весь світ – то наша зала, із Сонцем навзамін світильника. Того дня співголови були на вакаціях. Один – на дачі, другий подорожував потягом, а третій навіть смажився під сонцем на якомусь літньому острівці.
Ну вилучили та й вилучили. Дарма, що його вже рік ніхто не бачив. Вже рік вони всі бачаться лише через окуляри телефона.
А то ще якийсь дивак-лікар з гарячо-жаб’ячими очима вискочив якось на інтерлайн і почав на пів-світу нести таку дурню, що аж загривки в усіх зачесалися. То хіба таких слабодумів не треба ізолювати? Аж мені страшно стало, коли він сказав, що ми за телефонами вже й світу не бачимо і вони, оті телефони, шкідливі для здров’я. Я колись так само сумнівався й противився. Але коли вже мої знайомі почали в один голос казати, що то нешкідливо, бо американці проводили дослідження десять років тому і дають тільки одну стомільйонну ризику. А наші експерти, хоч і всі в одну дудку дмухають, теж люди. Бо ж не зафіксовано жодного випадку у країні. Принаймні, не було жодного такого повідомлення.
Лю-лю-лі-та-та …
Що, знов конект? Ні, здалося. То вже певно я поїхав до шизляндії. Якось недобре. Сиджу сам у хаті на свою пенсію і щораз скоріше відстаю від життя. Так можна, певно, здичавіти. Знайдуть потім на канапі вар’ята, який, витріщившись у стелю, вже й не годен відрізнити реальність від фікції. Відтоді як почали скуповувати звичайні комп’ютери, пройшло не так багато часу. Але всі поздавали той непотріб. А тепер шкода. Все-таки, то було хоч і примітивно – тримати якусь інформацію в себе на столі, але знав, де і що збережено. А тепер, хто його знає, що буде, коли раптом якийсь випадок… І якщо БАЗА раптом «впаде». Страшно навіть подумати. Хоча то, напевно, неможливо. Доведено, що людство не має таких засобів, щоб механічно знищити то все заразом. А коли навіть підірвати якийсь один вузол, то нічого не станеться. І БАЗА гарантує відновність усіх даних. А що ж буде тепер? З новими моделями телефонів можна подумки попрохати якусь книжку чи мультфільм. Що хочеш і коли хочеш. Воно й не дивно, що 99,9 відсотків людей працює у сфері інформації. Добре, що є машини, котрі порпаються в землі. І навіть рільники приєднані до телефонів. І біля корів ходять підключені. А дехто вже навіть корів почав підключати.
От як добре стало жити. І хай мені ніхто не перечить. Інфосфера – то не маячня. То – Північна Зірка, яка нам за якусь мілісекунду подає будь-яке зображення на наші окуляри чи будь-який звук у наші вуха.
Тррр-ті-та. … цццццц …..
Холєра! Знов якісь марення.


Скільки часу пройшло – не знаю. Бо, напевно, пролежав трохи без пам’яті. А може й не трохи…
О! Знов передача… Ну його! Побуду трохи без навушника. Дивно. Вже всі глузливо реагують на навушники. А тепер вже буде смішно дивитися на людину в окулярах. О. А то хто такий? І чому він без окулярів? … А…. Гм… То ж скільки я часу пробув не при свідомості?.. І де я? Я? А хто я?
– Не хвилюйтеся. Ви в ізоляторі.
Подає мені якогось нашийника. Yes. Зрозумів. То нова модель телефона.
Одягаю.
Ну, вже ліпше. Так-так. Вже я на місці. І то таки Я.
– Ми підключили Вас до БАЗИ. Все нормально. Там була інформація про Вас. А наша нова модель дозволяє не тільки передавати думки, але і посилає вам сигнали прямісінько до мозку. Телепатія.
О, а хто то там сидить під стіною? Та то ж мій колега!
– Агов, Мірцю! Що тут робиш?
– Здоров! Та те саме, що й ти. Тільки-но оклигав.
Дивно, як то ми так разом сюди трафили? Живемо поряд. І здуріли – що, теж разом?
– Нічого мене не питай. Я вже тобі все сказав.
– Як то, Мірцю?
– Мовчи!
Добре, мовчу. Але цікаво. Що він мав на увазі.
– І не думай!
– ?
– Я ж із тобою передумуюся!
А… Телепатія. Добре, вимикаю телефон.
– Він не вимикається. Для чого це Вам? Він і живиться теплом Вашого тіла. Вічний прилад. Навіть не горить… До побачення, прошу Пана. Бо в нас ще тут велика черга.
Йду додому.
От диво. Подумки можу спілкуватися з людьми. І дивитися кіно. І читати книжки. І то все всього лиш у якомусь другому десятилітті ХХІ ст. Фантастика. От добре. І ніякого шуму в голові. Супер, супер.
А ще я можу, як виявляється, спілкуватися з будь-ким у нашій північній зоні. БАЗА автоматично перекладає на всі мови. Дива. То ж не дурні видумали оту гіпермову. Космічні ракети – то окислені дитячі забавки супроти гіпермови.
Але що ж там казав Мірчик?
Аааа… Щоб тебе! Трохи не впав. Знов щось з головою. Ну ні, я таки хворий.
Так. Яка прекрасна техніка! О, а то що таке? Що то таке важке в купі мотлоху під моїм ліжком? Дитяча іграшка. Залізна машинка. Але чогось така важка. Видно, що в моїй хаті хтось все перевернув. От негідники. За дві доби такого наробили. А та машинка? Точно як справжній мікроавтобус. Тільки занадто важкий. А. Отут відчиняється. Там щось зачепилося. І що то клацнуло? Ого, слухавка! Якось увімкнулася, поки виймав. Хе, стара «жабка». Тільки кнопка знизу теліпається. Дивно. І батарея ще діє. Ага. Не вимикається через оту кнопку. Ну добре. Нехай лежить. За годину видихається.
Але що там казав Мірчик? Плів щось про політику. Про телефонну політику.
Дивно. Чого це мене так пробило на згадки? Запросто можу згадати все до дрібниць. Телефон! Так то ж мій телефон, котрого ще купував. І платив за розмови. То був добрий телефон з функцією автосканування. Сам знаходив найближчого свого «мобільного» сусіда. Навіть можна було підслухати когось, хто поруч розмовляв через «мобіляка». Таких небагато продали. Бо дорогі були. А тоді ж якраз почали роздавати безкоштовні. Але я свого не знайшов, щоб здати за вдвічі більшу ціну. То Мірчиків онук грався в автоперевізника й забув його в своїй машинці. А потім поїхав після канікул до столиці, додому. А наступного року вже більше цікавився дівчатами, а не машинками.
О, згадав! Як то було дивно, коли Мірчик – кадровий есбіст, – прийшов з пляшкою й запропонував випити за його пенсію. В свої 50 ще на пенсіонера не тягнув. Але його похвалили за працю, ще й дали дармову «мобілку» з безкоштовними розмовами. Але він нею не користувався. Сидів замкнений. Дивно, що тепер у нього теж ошийник. А ще він казав щось про свою службу. Що там всіх порозганяли й поставили якісь сканери у кожному відділі. А він же програміст. Та й то вигнали. А якось не радив мені користуватися слухавкою. «Бо зашкодить».
Кляц!
То вимкнулася моя стара слухавка. Закінчився заряд.
Мірчик.
Аааа! Ой. Що ж діється. Моя голова!
Треба трохи відпочити. А тим часом увімкну зарядку.


Який гарний ранок. Ну, ну. Що, знов увімкнувся, старий друже? Цікавий телефон. Зарядився й відразу до роботи!
Мірчик.
Нормально.
Мірчик.
Люкс. Ніяких спецефектів.
Ясно, треба було виспатися. А може, то справа у моєму старому телефоні?
Клац.
Мірчик.
Нічого. Телефон тут ні при чому. Але нехай працює.
Клац.
Спомини… А може зняти того нашийника? Еге. Не хоче. Щось там говорили про те, що для зручності ошийник закритий наглухо. І для гарантії – щоби не зламався.
Та ж і закон вищого рівня вчора прийняли про обов’язкову комунікацію.
Не подобається мені все це. Не так давно почали з того, що об’єднали радбези союзних країн. Потім поєдналися з Європою. А потім – договір з Америкою. Потім – віртуальний референдум, де всі захотіли знести кордони. Ну, не подобалося мені, що тепер став раптом жити просто у країні. А хтось став жити просто в странє. А хтось у краю. А хтось в ленді. Пам’ятаю відкриття нового Міжнародного Центру Боротьби з Тероризмом. Найкраще обладнаний, він люб’язно надав свою БАЗУ для потреб усіх бажаючих. А ота компанія СтоличнаЗірка – партнер Північної Зірки. І альянс північних операторів. І домовленість про використання БАЗИ. Супутники літають. Телефони працюють. Красота! А потім – політична унія. Про економічну вже ніхто й не говорить – давно оформлений факт. Так. Глобальна безпека вимагає консолідації. Цікава у них структура – KeyGuardBoard. Ти можеш не хвилюватися за свою конфіденційність. Вона охороняється на рівні твого генетичного коду. Так що ніхто не зможе скористатися твоїм телефоном. Ти пов’язаний невидимими нитками із сателітами. А ті пов’язані з БАЗОЮ. А KGB усе контролює. Так, тепер згадую багато цікавого. Радбез заявив про підтримку міжнаціональної коаліції.
Клац.
Біжу… Без передиху, скачучи зі сходів на якесь каміння, на пісок, через галуззя, баюри, розхляпуючи бруд по штанях і загортаючи за собою сухе листя. Ламаю гілки на яблунях і кукурудзу – з гучним лупанням. Аж мені пересохло в горлі. Але нездужаю відкрити очі. І так тяжко – ноги як ватяні. І щось доганяє мене. Таке ВСЕОХОПЛЮЮЧЕ, що займає цілий світ. А куди втікати? Я ж біжу до нього просто в пащу.
… Холодний піт. Відкриваю очі. Нічого собі сон! Але чого я спав отак? Одягнений, взутий. Просто на підлозі… Знову нічого не пам’ятаю. Але хочеться втікати. Не знаю – куди і від кого. Щось там згадував. А потім заснув.
Бачу в руці зім’ятого папірця. Писав я. Перше речення: «Не забудь про телефон!»… А потім: «Читай!». В другій руці затиснутий олівець.
Дзінннььь…ь!!!
Дзвінок у двері. Ховаю все до кишені. Відмикаю і дивлюся на яскраве світло, не бачачи нічого окрім кольорового шумовиння в голові.
– Перепрошую. Планова перевірка телефону. Попрошу одну хвилинку вашого часу.
Не знаю, чи вухами чую ці слова. Бо здається, що читаю червоний текст на фоні денного світла обідньої пори.
– Будь ласка.
Заходить якийсь пан у яскравій камізельці.
– Маємо замінити наш виріб. Бо сьогодні зафіксовано збої в роботі.
Знімає з мене телефона.
Кляц! – І новий ошийник.
– Не лякайтеся. Поки що кожний десятий екземпляр не діє справно.
Пішов.
Дістаю папірця… «Не забудь про телефон!» Натискаю ґудзика. В голові проясняється. Перечитую свої записи. Пишу далі…
Отже, єдина система безпеки. Договір. Згадати важко, але думки в’яжуться одна з одною. Після укладення угоди з KGB все суспільне життя переорієнтувалося на інформацію з комунікацією. Створено Раду безпеки мережі (без оголошення осіб). Відомо було тільки, що вона складається з декількох десятків силових чинів. І розгалужена система контролю за спочатку незалежними телекомунікаційними компаніями.
… Так, але що ж робити з телефоном? Позбутися його неможливо. І він контролює мої думки. Через нього я – операційний термінал БАЗИ.
БАЗА. Цікаво, а що таке БАЗА? Можливо, то спрут, що проник в усі закутки, усі комірки життя людського. І кожен з НАС діє як клітинка єдиного організму – самодіяльна, але скерована у колію, що її задає БАЗА.
Але ж БАЗОЮ хтось-таки керує…
… Дзвінок у двері. Не такий, як годину перед цим. Нетерплячий, тривалий.
Ну й дурень я. Він же сам керується БАЗОЮ. І вона завернула його знов до мого «неслухняного» телефону. А може вони «засікли» старого апарата? Ні, в режимі сканування його неможливо виявити вже за якихось сотню метрів. Якщо тільки немає десь поблизу детектора…
Підходжу з увімкненим «ручним» телефоном до дверей. Відчиняю.
Стоїть спантеличений монтажник і ніяково знизує плечима.
– У вас все нормально?
– А у вас?
– Хм… Вибачте. Мені здалося, що я тут щось забув.
– Заходьте, заходьте – а сам думаю про втечу – може Вас підвезти?
– Не відмовлюся.
Сідаємо в машину і їдемо вуличками за місто.
– Ось! Тут я живу. Дякую!
Висаджую пасажира. Він стоїть і не рухається, довго синіючи у дзеркалі заднього огляду своїм комбінезоном.
Невже почнуть виловлювати вже зараз? Хіба ні… Але недобре, що в курсі подій монтажник. Принаймні, вони мають орієнтир на мене. І щось тут не так. І ще питання – на скільки вистачить старого телефону? Зупиняю біля повороту в поля. Їду поганою дорогою у невідомому напрямі. Через ліс. Розумію, що підсвідомо хочу заховатися у лісі. Може й машинально наслідую ситуацію зі свого сну? Жовте листя стелиться землею. Тиша. Лагідне сонце. Зупиняюся між деревами. Прикриваю машину в підліску гілляками.
Нащо? Куди далі йти? Недобре. Вертаюся до міста. Їду до дому батьків. Беру на горищі старого комп’ютера. Вмикаю. О… Добре. Працює. І є програма «Віртуальний Я». Запускаю. Йду додому. Підключаю старого телефону до комп’ютера. Надиктовую текст моєї писанини. Дивлюся, як чітко відтворюються на екрані слова. Ховаю те все між дві площини батареї опалення. І вимикаю сканера.
… Шум. Світло. Знов спав? Дивне відчуття чистоти пам’яті. Нічого не пам’ятаю. Тільки листя на штанях.
– Пан, певно, згрібав листя і впав?
– Щось таке.
– Дивно, але ваш телефон ніби в порядку. Що ж діється?
– А що?
Бачу монтажника в синій уніформі.
– У Вас є якісь потужні електроприлади, з якими Ви контактуєте?
– А як Ви увійшли?
– Було відчинено. А ми отримали сигнал про несправності Вашого телефону.
– Не знаю. Їздив машиною. Може моє старе авто щось видумує?
– Ось підсилювач. Коли виникатимуть проблеми зі зв’язком – натисніть кнопку.
Еге ж… Вмикаю. Так, справді добре. Червоно-жовті кола перед очима. Відчуваю, що мене підтримують чиїсь руки… Чую ніби через сон.
– Нічого собі! Оце ефект!
Бачу над собою людей у комбінезонах.
– Добре. Забираємо підсилювача. Натомість впишемо Вас у графік обходу нашого профілактика… – поплескав по плечі мого знайомого монтера.
– Ну, нехай так.
– До побачення!
– Ммм…
Засинаю.
Знову той самий сон. Так біг, що аж упрів на чолі. Мокрі брови. І піт виїдає очі. Холодний піт. Голова розколюється. Куди йду? Напевно, у підвал. До прохолоди. А ще там – пес.

Як все-таки раптово відступає біль. То комп’ютер увімкнув телефон. Хоча у вухах ще трохи дзвонить. Щось не так. Схоже, на місцевому передавачі збільшили потужність і мій телефон вже нездужає подолати таке поле. Сідаю за стіл. Але писати щось заважає.
Вигуки. Тупотіння. Визираю у вікно під стелею. Блимають ноги. Кудись всі біжать. Багато людей. Але куди біжать? Хапаю телефон і собі вискакую на вулицю. Велика маса людей. Біжать, панічно вирячивши очі. Падаючи, вдаряються у припарковані авто. Безпорадно стоять «сині» монтери. Очевидно, щось трапилося. І таке враження, що втікачі погано орієнтуються у просторі, постійно стикаються одне з одним. Біжу й собі. Курява така, що годі зорієнтуватися – де початок колони і куди вона прямує. Але помітно, що люди вискакують із будинків і машин, хтось газує прямо по втікачах. Водій однією рукою тягне собі з шиї телефон – аж посиніла його пика, а другою робить спроби керувати. Врешті трафляє у ріг будинку і колеса свищуть об асфальт. Смердить гумою.
Схоже на те, що занадто сильний сигнал спричинив масове безумство. Адже і в мене, під ковпаком, дзвенить у вухах. Але ж ті, що поруч зі мною, мали б у такому разі зупинятися. Адже радіус захисту – декілька десятків метрів. Дивина. Можливо, був якийсь рушійний сигнал. Але коли?
Раптом, ніби хтось вимкнув живлення. Рух людей припинився. Знесилені, всі сідають на брук або й повністю падають на зілля біля дороги.
Жах завис над містом.
Люди – як мурахи, що почманіли від інсектициду. «Синьожупанники» натомість спантеличено радяться – що робити. Поставали собі на перехресті. Скільки їх – четверо? П’ятеро? А ось іще підійшло троє. Чомусь накульгують. У всіх вирячені очі. Вся група повільно падає долу. Корчаться від болю.
???
Люди дивляться на порухи монтерів зачудованими й спорожнілими очима.


Через певний час після узурпації комунікаційного сектора, KGB запроваджує обов’язкову верифікацію розмов. Нібито відповідно до антитерористичної програми, прийнято норму, згідно з якою всі розмови фіксуються на деякий час у БАЗІ та перевіряються на відповідність суб’єкту комунікації. А якщо машина зафіксує підозрілі смислові чи інтонаційні варіації у розмові, то запис відразу передається куди слід. Ніби й не дуже страшно, але то до тієї пори поки не змусили всіх обов’язково носити телефони. Хе, навіть не телефони – теледуми. Фактично тепер ми не можемо навіть думати індивідуально. БАЗА є господарем наших думок. Наскільки це жахливо – навіть важко уявити. Але якщо все-таки уявити собі, наприклад, оператора якогось комунікаційного терміналу, котрий звар’ював від надлишку емоцій… Тоді від тих самих емоцій страждатимуть усі, кого він підключить до свого терміналу. Принаймні, я так собі це уявляю. Можливо, я й не правий. І, можливо, БАЗА контролює дії оператора. Але якщо звар’ює БАЗА!..
Протягом останнього року зовсім не друкують газет. А нащо? Адже всі новини запихають просто до голови. Для чого книжки? Оголошено про тотальний екологічний контроль. Бережемо ліси від нас же самих. Краще дихати киснем, хоча й зі слухавкою на шиї, ніж читати без кисню. Супер! Вже не маємо радіо й телебачення. Також інформаційних агентств. Журналістом може бути хто завгодно. Досить лише спостерігати перебіг якоїсь події та осмислити її. Думкофон відразу передає інформацію до БАЗИ. Остання «фільтрує» новини. І формує добірки новин за темами.
Який економічний сенс? Універсалізація сфери інформаційних послуг і комунікації. Ви платите за новини, які замовляєте подумки. Спочатку були проблеми юридичного характеру. Але все владналося (не забувайте, що наші славні законодавці теж є клієнтами БАЗИ. Через кілька років припинили свою діяльність інформаційно-розважальні галузі послуг. Композиторам варто було подумки «награти» мелодію й уявно аранжувати – і ось вам вже й музика! Ще трохи зусиль – ось і відеокліп. Індустрія кіно втратила сенс, бо режисери теж подумки створюють фільми. До речі, композитор або режисер – то вже поняття «рудиментарні», бо, наприклад, тепер навіть нот не треба знати, щоб створити сяку-таку музику. Що таке рок-гурт дізнаємося тільки з «енциклопедії» БАЗИ.
Віджили своє навчальні заклади. Їх місце заступила технологія ее-тех (електронна едукаційна технологія). Пакети «знань» запихаються до ваших мізків протягом певного часу. БАЗА контролює також процес забування.
Нам обіцяли рай земний. Мотиви такі: досі в інформаційному сервісі було зайнято понад половину всіх працюючих. Їх перекваліфікація дозволить задіяти більше людей у виробництві, наприклад, тих же телефонів. Я вже не кажу про електронно-телефонну політику. Люди на підприємствах перетворилися на роботів, котрі працюють згідно з програмою, що згенерована БАЗОЮ. І, наприклад, перукар, підстригаючи чуприну якомусь неповнолітньому лобуряці, постійно «бачить» перед собою об’ємну модель зачіски, «чує» усні підказки, відповідні конкретному випадку.
Нас поглинув віртуальний світ. Нема видовищних розваг. Є тільки марення, які до того ж неможливо припинити. Кожен відчуває фатальну залежність від своєї підсвідомості, котра сама «замовляє» інформацію. У кожного виявилося непереборне бажання розважатися. Навіть у тих, хто це раніше ретельно прикривав.
Уявна релігія. Уявна освіта. Уявні розваги. Уявні мандри. Уявна самосвідомість. НЕМА МЕНЕ. Є МИ. А я – мурашка, яка цього факту навіть не в змозі осягнути.


Ліг спати в поганому настрої. Гнітюче відчуття чогось даремно втраченого, фатального. Я втрачаю себе. То мимовільне, непідконтрольне, але усвідомлюване. Тепер я, як наркоман, залежний від телефону.
…Не пам’ятаю, що снилося. Давно такого не було. І спав довго. Вже день надворі. Відчуття свободи у м’язах. Приємно почуваюся.
Але ж де це я? Знов якісь новини? Як? Знов підловили? Ні. Кімната ніби моя, але якась не така. Ніби залита якимось червонуватим світлом. І шкіра моя не такого кольору. Повертаю голову у напрямку кухні. Їсти хочеться несамовито…
Що таке? В кухні на столі повно наїдків. Як на моє помешкання, то це щось фантастичне.
Встаю з ліжка. На підлозі якийсь новий килим. Зелений і пухнастий. Як весняна трава. Приємно наступати на недоторкану поверхню босими ногами, розімлілими за ніч. І залишати позад себе глибокі темні сліди. Але такий мох – то вже занадто зручно. Але хай йому! Потім розберемося.
Хапаю яскраве яблуко з крапельками води. Пахне гарно, але видається занадто важким. Підношу до вуст. Відчуваю губами приємний холодний дотик ніжної шкірки плода. Широко роззявляю рота. Язиком відчуваю гладеньку поверхню…
Гоп! Зуби провалюються у порожнину, голосно ляскаючи. Як то? Пробую знов. Результат той самий. Злякано роззираюся довкола… Якісь дивні меблі. На диво всі нові, без жодної подряпини. Звертаю увагу, що все абсолютно ідеальне. І жодного бруду, до якого з часом встиг звикнути. Чи може так і повинно бути? Напевно, так. Скоріше всього, мені щось снилося про темну кімнату, обдертий будинок.
Глянув у вікно. Все нормально. Все на місці. Звичайна вулиця. Гарненькі будинки. Яскрава зелень. Усміхнені люди. Звичайна ідеальна чистота. Напевно, так було завжди. Оці абсолютно однакові дерева. І мій зелений килим. Життя не таке вже й погане.
І фрукти на тарілці…
Підношу руку до соковитого на вигляд помаранча і … рука провалюється у порожнечу. Все раптом потемніло. За вікном – похмурий ранок. У моєму покої напівтемрява. На підлозі почовганий килим. І шкіра моя сіруватого кольору.
То увімкнувся мій телефон. І все щезло. Тобто нічого й не було. То все була ілюзія, фокуси з псевдоматерією, яку не спробуєш на зуб. І за вікном – обдерті будинки, брудна дорога й напівголі осінні дерева …

… … … … … … … … … … … … ЛЮ-ЛЮ-ЛЮ-ЛІ-ТА-ТА … … … … … … …
У будинку з чорними, безкінечно-просторо-чорними кімнатами, викривленими у просторі килимами та яскраво перспективованими столами, червонувато-кремово-чорнувато-монументальними. З лампами настільними й настінними бра з абажурами… І яскравими довгими коридорами, зеленою підлогою й пластиковими коробами на стінах. З відсутніми вікнами. З відстороненими від почуттів людьми, у яких, звісно ж, є свої вади. З недоїденими обідами у шухлядах. З префіолетовими мундирами високошапних командирів і білувато-оливковими френчами світлосяйних портретожителів.
Тривало нескінченне засідання. Нарада, що продовжувалася щодня. І щовечора. І щоночі. І щоранку. З перервами на каву й короткими перебіжками у своїх справах. Нарада в сонному залі із притлумленим світлом червонуватого відтінку.
– Я ще раз повторюю, панове, що нами контролюється рівень впливу на систему …
– ?????
В залі тиша.
– Як…!
– Щоооо?
– Що означає «рівень впливу»?
ЛЮ-ЛЮ-ЛЮ-ЛІ-ТА-ТА … … … … … … …
Отже, засідання Ради (якої «ради» – навіть не знаю, навіть не здогадуюся). Але дивно якось бачу ті обличчя – ніби вони прозорі, або ж то якесь тривимірне зображення. Чи може то сон? А може й не сон. Маячня якась.
– Ось перелік осіб, котрі мають статус «неконтрольованих».
– Так-так, будь ласка…
– Всього вісімдесят п’ять.
– А що з тим паном, який хитрує з телефоном?
– Одну секунду…
Запит до БАЗИ.
– Відповідь є?
– Не становить загрози.
– І що, ви його так і залишили? Негайно нейтралізувати!
– Слухаю.
БАЗА: Вказівку отримано.
Щось клацає, ніби рветься в голові якась жилка, й картина світу змінюється. Зникає похмурий палац і замість чорної кімнати та повторних пик знову бачу щось, що нагадує мою кімнату. Не можу бути впевненим, що то – чи не якась нова маячня або ж гіпноз. Але ж ні – кольори не такі чітко промальовані. Все у жалюгідному стані й відчувається «вага» повітря.
Вдаряю долонею себе по чолі, потім – по бильці стільця. Ніби нічого не змінилося. Тільки щось подібне на марево драглисто хвилюється у цілому об’ємі видимого простору. Напевно, вже втомив свої очі за час перебування у напівтемряві. І взагалі – відчуття знесиленості, вати у руках та ногах …
… Клац. Марево у кімнаті поволі перетворюється на прозоре зображення тієї ж темної кімнати, ніби накладаються дві картинки-слайди. Отже, то був не сон. Відчуваю як крапля поту сповзає поволі моєю скронею. А інша – додолу моїм чолом і зупиняється, наштовхуючись на брову.
Дикий жах. Аж до гіркоти в роті. Несподіваний критичний поклик до самозбереження. Як у дитинстві, коли, будучи майже пійманим у сусідському саду здоровенним псюрою, автоматично зривався втікати. Тоді біг, не тямлячи себе від жаху, а потім дивувався, що все робив вірно – підбігши до найближчого дерева, одним стрибком опинився поза досяжністю зубатої пащеки.
Не усвідомлюючи навіть, що роблю, хапаю сорочку, взуваюся у черевики і, на ходу застібаючи ґудзики, вибігаю зі своєї квартири. Запихаю телефон, що теліпається на поясі, до кишені й біжу…
Біжу, здіймаючи маленький вихор за собою, уявляючи як злітають у повітря жовто-червоні кленові листки з брудного тротуару. Потім кленове листя відступає перед килимом грабового і ліщинового падолисту з брунатними плямами, котрі засвідчують, що ще місяць тому тут буяли зеленню липи. Біжу вздовж узлісся, через ліс, знов узлісся… З усього маху вискакую на крутий берег річки і, мало що розуміючи, вже падаючи, інстинктивно викидаю ногу подалі вперед, цим самим рятуючи свою голову і обличчя від удару об дзеркало чорної осінньої заводі. Ніби поволі занурююся у важку холодну воду. Виринаю і борсаюся, хапаючи повітря…
Холодно.
Лежу горілиць і щось врізається мені межи ребер. І неприємний тріск у вухах. Намацую рукою мокрий, глевкий бруд. Трава. Мокра і холодна. А над головою – кістляве дубове мереживо. Аж ніби небо від тих гілляк вкрите артистично-шляхетними кракелюрами. Повертаюся набік і відразу почуваюся комфортніше.
Як я тут опинився? Напевно виплив і видряпався на твердий ґрунт, скориставшись якоюсь деревиною, що, підмита течією, лежить наполовину у воді.
Щось тріщить у голові. Дивно знайомий тріск. Ніби електричний розряд. Уважно вдивляюся «в себе», з острахом очікуючи знов чогось подібного до марева чи накладеного зображення. Ні, все чисто. І що то було?
Відразу єдина думка засідає у голові. Майже переконаний, що то – так, саме так, а не інакше, – ніякий не «віртуал». Очевидно, бачу те, чого бачити не повинен. БАЗА допустила «витік» інформації. А це означає, що я можу … Чи справді означає? Чи справді можу? Але що можу? Зараз можу тільки спокійно все обміркувати. Але й це вже дещо. Але чому не відчуваю свого нашийника?.. Зовсім. Ніби його й нема. В голові чисто. Тільки ось той тріск…
Роздивляюся довкола. Нічого особливого. Звичайний, зарослий осокою і лепехою, берег річки. Непролазні зарості чагарників. Десь поблизу, напевно є автомагістраль, бо час від часу чути свист безпілотних вантажівок. До річки метрів десять. Добре ж я постарався, коли вже доплазував аж сюди, до цього більш-менш сухого місця. Просто наді мною – схил тераси, на самій верхівці якої зачепився двохсотлітній дуб. Поруч – потужна лінія електропередачі. Не менше як на сотню кіловольт. От звідки тріск. Знайомий з дитинства і трохи страшнуватий звук повітряного розряду, що йде від зловісно-чорних, з мідним відблиском, проводів.
Тепер починаю розуміти. Коли впав у річку, занурився під воду, то сигнал від мого телефону загубився. І, на диво, з води виліз якраз під тими дротами. А то – теж зовсім непоганий екран чи там глушник. Цікаво, а якщо відійти трохи далі… Відходжу на декілька метрів убік від лінії. Раптово з’являється марево.
– Є сигнал!
– Що? Він не втопився?
– Отже, ні.
– Звідки?
– Невідомо. Просто сигнал.
– Хіба таке може бути?
– Нормально – ні.
– Як це?
– Ми абсолютно завжди можемо визначити місце перебування об’єкта з точністю до декількох метрів. А тут – тільки сигнал з поля станцій. Щось негаразд з його передавачем.
– А скільки там станцій?
– П’ятдесят чотири.
– Скільки? Відключати по черзі, аж поки коло не звузиться до однієї! А тоді всі доступні сили – на пошуки!
– Слухаю!
З жахом мерщій ховаюся знов під прикриття проводів. Це ж вони мене і так запросто знайдуть! Намацую в кишені свій рятівний телефон. Дістаю і проводжу пальцем по гладенькій чорній поверхні. Виходжу знов з-під прикриття проводів, але трохи ближче. Зупиняюся десь за три метри від попереднього місця.
– Нічого, нічого. Він з’явиться. Мусить виповзти.
– А може то не він, вірніше, може, то тільки його тіло?
– Ні, він живий. То видно з сигналу. Причому в доброму здоров’ї, хоча ресурсів у нього малувато.
От дивина! Я ще й у доброму здоров’ї.
– А може, він щось знову вигадав зі своїм старим телефоном?
– Певно ні, бо ми б тоді зловили той самий сигнал. Це йому лише на початку вдалося поводити нас за носа. Хоча…
– То де ж він?
– Може, десь під водою або під землею?
– Сидить у бункері?
– Схоже на те. Очевидно, проплив річкою декілька кілометрів і заліз до якоїсь нори.
– Довго він там не просидить. Заряду його старих батарей надовго не вистачить і ми його вирахуємо.
– А якщо й просидить, то не становить вже жодної загрози.
О, вже спокійніше на душі. Навіть трохи приємно. Отже, я можу приймати якісь сигнали, якусь інформацію в той час, коли мене ніхто не в змозі виявити. Це непогано. Зовсім непогано.
Слухаю далі. Але тепер вже не темна кімната займає простір. Бачу якусь барвисту плутанину незрозумілих різновимірних предметів. Різнокольорові переливи краплинок води під яскравим сонцем. І водночас – плутанина проводів чи якихось тяжів зі світла. Вдивляюся в деталі. Як опція зближення на оптичному пристрої. Проникаю поглядом (чи думкою?) між перехрещення і різнорівневі перетини. Чого? Магістралей? Але яких? Зелені, червоні, сині, чорні. Ні, зовсім некольорові. Радше прозорі, оточені тисячами тисяч дрібних крупинок. І те все якось дивно «дихає», пульсує, хоча й неритмічно. Раптом, десь у згущенні тих проводів, бачу знайомі обриси узбереж морів, лінії гірських хребтів та рік. Як на мапі. Вдивляюся далі. Ого! Та це ж міста! Сяють металічним блиском вікна. Снують машини. Летять літаки. Обертаються величезні вентилятори кондиціонерів мікроклімату. Сонячна погода. Щасливі люди шпацірують скверами. Їдять морозиво. Скільки їх! Здається, все місто на вулиці. Чи, може, свято якесь? Чому ніхто не працює? На великій швидкості, як ракета, лечу над землею. Ось сонячне передмістя. Яке ідеальне планування вулиць! Фантастично гарні будинки. Яскраво зелені дерева. Блакитні ставки і річка з водоспадом. Усміхнені мешканці цього вондерлянду підливають траву на галявинах, граються з собаками. Зграї дітей ганяють м’яча і ковзають на скейтах асфальтовими доріжками. Ідилія! А що далі? Миттєво переношуся на якусь сотню чи тисячу кілометрів. І скрізь та ж картина. Всі щасливі й безтурботні. І ніхто не працює. Не бачу жодних ознак бізнесу. Тільки ресторани, боулінги, поля для гольфу. А які храми! Скрізь панує неділя. І, що дивно, всюди однакова погода. Яскравий сонячний день. А де ж ніч? Ага, є. Переношуся на нічну сторону планети. Гарно. Скрізь яскраве світло. Ілюмінації, феєрверки.
На момент згадую про темну кімнату. І відразу туди потрапляю. Он, сидять. З кам’яними обличчями. Але у більшості задоволений вигляд. Дивно, частина з них якісь прозорі.
– Чи готові?
– Так, пане, можемо починати.
– Починаємо! Запам’ятайте цей момент. Прошу дані!
– Будь ласка! Рівень віртуальної генерації на всій території краю – 100 відсотків.
– Відчиніть вікно!
– Швидко повзуть угору заслони на вікнах. Відчиняються броньовані рами. І… Свіже повітря вихором вривається до запрілої, закондиціонованої темної комори.
– О! Яка гарна погода.
– То – добрий знак. І всі люди – погляньте, погляньте, вийшли на вулиці!
– Прекрасно Спробуйте змінити погоду. Додайте вітру. І трохи дощу.
– Даю!
На мегаекрані в кутку кімнати за якусь хвилину темніє. Починає йти дощ. А за вікном – та сама сонячна погода.
– Вдача!
– За вдачу! За наш успіх!
П’ють вино і палять цигарки. А на екрані – та сама вулиця, що й за вікном. Тільки за вікном – сонце, а на екрані – дощ. Неймовірно. Наших радників також дурять. Але як? Вони ж без телефонів! І тут бачу – темна кімната ніби у велетенському тераріумі. Прозора віртуальна модель, заповнена рожевими хвилями пульсуючого світла. Як у давній графічній програмі на моєму старому комп’ютері. Світло поширюється з кількох пунктів десь згори. Сягаю поглядом туди. Піднімаю обличчя догори. І, вражений, застигаю на момент. Все небо обплутане мереживом, що колихається і пульсує. Кольорові (чи не кольорові – не доберу) нитки перехрещуються на різних рівнях. У пунктах перетину – ніби прожектори, що світять рожевим світлом. Одразу декілька з них спрямовані до темної кімнати. У їх світлі все видається нереальним, прозорим. А може так і є? А де ж БАЗА? Тут наштовхуюся на невидиму стіну. Не можу навіть повернути у тому напрямі голови. Відчуваю, що навіть боюся це зробити. Боюся побачити щось жахаюче. Щось безкінечно потворне і страшно незбагненне. Ніби якийсь гігантський спрут обплутав світ своїми бридкими щупальцями, накрив усе своїми липкими, сяючими мацаками.
Все. Приголомшений, сідаю на траву, не впевнений, що то таки трава. Що буде за кілька років? Та де там років! – За декілька місяців, тижнів чи навіть днів. Адже ніхто не переймається справами людства. А що таке тепер людство? То – незліченний натовп задурманених мурашок, що сновигають кожен у своєму віртуальному світі. Хтось уявно працює, інший відпочиває. Третій уявно спить. Уявно слухають опери й літають у космос. Уявно, швидше за світло, – зі швидкістю думки, – переміщуються до інших планет. А картину світу за всіх творить БАЗА. Здається, що всі відпочивають. Напевно тому, що втомлений, хочу відпочити. Інший працює. Веде машину, уявляючи при цьому напрям і деталі маршруту. А камерами, очима для БАЗИ, котрі слідкують за дорогою, є очі водія.
Ідеальні біороботи! Самі розмножуються і саморегулюються. А Земля – то велетенський тераріум для збереження виду людини розумної. БАЗА випередила найсміливішу думку . Сама створила на окремо взятій планеті штучну цивілізацію. Вона не потребує долати проблему реплікації біомолекул. Вона це вже застосовує на практиці. Де не можуть працювати машини механічні – працюють машини біологічні. І це сталося в суспільстві, котре уявляло себе суспільством гуманістичним, у якому вісім з десяти членів працювали безпосередньо над задоволенням суспільних потреб – надавали послуги людям. А що далі? Чи не вирішить БАЗА, що суспільство потребує занадто багато уваги? Чи не почне оптимізувати на свій розсуд? Дивно, що я до такого додумався. Який там розсуд? Які можуть бути питання, коли задурманено навіть владу, чи не половина членів якої – віртуальні тіні в очах інших…
Знесилений своїм безсиллям, у розпачі падаю, напівсвідомий, на траву. Впав і сплю. І бачу через сон. Щось дивне і незрозуміле. – Звук сирени. – Дзижчання проводів. – Гуркіт літака. – Плюскіт води. – Шум осоки…
А що буде все-таки через кілька днів? Тижнів? Років? А нічого особливого. БАЗА не настільки примітивна, щоб сама себе знищити. Люди собі кожен будуть займатися своїми справами. І будуть щасливі. Ось тобі й паралельні світи. Ось тобі й загибель цивілізації. Ось і підкорення планети.
Стоп … А що буде зі мною коли закінчиться батарея мого телефону? Коли моя шапка-невидимка зотліє? Тоді звичайні проводи вже не захистять від рожевого світла. А то буде швидко. Може, за місяць. Чи за тиждень, чи кілька днів…
Клац! Щось боляче ріже очі. Ледве витримую натиск яскравого світла, розплющуючи очі.
Велетенська рожева хвиля котиться світом, підминаючи все на своєму шляху. У її несамовитому вихорі зникають дерева і машини. І цілі ліси, міста й гори. Неймовірної сили вихор крутиться над планетою. Струнке плетиво навколо Землі корчиться у конвульсіях, а рожеві прожектори один за одним вибухають, як сліпучі блискавки. Вся земна поверхня затягнута димом від згарищ. А у повітрі буяє круговерть із рожевих і зелених хмар, привидів. За якусь мить все вщухає.


До мене йде якийсь чоловік, зіщулившись під дрібним дощем, у пошматованій сорочці, по випаленій, жовтувато-коричневій траві.
– Недобрий день, Пане.
– Певно, що ні.
– Ось моя рука!
Тисну простягнуту долоню. Напевно, справжню.
– От і все.
– Що – все?
– По всьому. Нас вже нема.
– Можливо.
– Точно! І цей нашийник тобі більше не потрібен! – Рвучким рухом здирає з мене телефон, що якось напрочуд легко розлетівся на багато частин і впав, поглинутий шаром наїжаченого сміття. БАЗА не врахувала зовнішнього чинника. Вірніше, вона все прорахувала може на мільйон років наперед, але не могла точно передбачити дії такої самої розумниці як сама.
– ???
– Системи комунікації Сінару. На жаль, холодна війна між Північчю та Півднем закінчилася блискавичним обміном інформаційними ударами. Наша біомашинна цивілізація цього не пережила. Залишилися тільки ми – ті, хто випадково був поза межами впливу системи. Може декілька мільйонів на цілу планету. Я так думаю…


Прокидаюся через відчуття дискомфорту. Холодно, мокро, темно. На нічному небі бліді осінні зірки, третя частина яких – рухомі. То – «прожектори» БАЗИ. Отже, знов бачив лише сон. А може й не сон. Може то був прогноз БАЗИ?
Лишається тільки чекати. І тішитися, що ще можу чекати. То – чисто людське відчуття – відчуття часу. Все життя – чекання. Чекання – життя. Навіть чекання безнадійне.
… Але … які гарні ці штучні зорі! І чомусь рожевого кольору. І сутінки ніби теж рожеві. Починаю усвідомлювати насолоду від життя.
Прокидаюся. Насправді, довкола дзвенить яскравий сонячний день. Гарний літній день. Дзижчать наді мною джмелі. Усміхнені люди купаються в річці …
Приємно і радісно.
Дістаю з кишені свого старого записника і перечитую ще раз новелу про крах інформаційної цивілізації. Трохи занудно, але ж то – тільки вигадки.
Чи не так?

Asim
30.06.2002

Ілюстрація: Wispy Thanksgiving weekend, blur by inverse square (inverted)
Джерело зображення: Eric Fiszer / FLICKR (ліцензія CC BY 2.0)
Примітка | Posted on by | Залишити коментар

Про білий расизм

Алла Зеленська

У сучасному суспільстві прийнято вважати, що будь-яка дискримінація у будь-якому випадку направлена тільки проти людей темних відтінків шкіри і південного походження (так званих чорних). Проте в цій статті йдеться про інший вид дискримінації, я з якою стикаються більшість європейців щодня , навіть не підозрюючи що самі стали жертвами давно запланованої «дискримінації білих».

В Україні війна. Про це відомо більшості країн світу і як нікому іншому – європейцям, серед яких і самі українці. Більшість країн світу виступає проти війни і запроваджує санкції, які на їхню думку можуть зупинити Росію. В Сирії також війна. Крім того, там вона триває вже більше часу, ніж українська і корінний народ Сирії давно навчився з цим жити. Але є одна велика відмінність. Сирійцям дозволена в’їжджати до Європи і отримати статус біженців, в той час як українцям – ні, хоча війна визнана ледь не всіма європейськими державами.

Сирійці вважаються біженцями в Єропі і утримуються державами. В той час як українці вважаються нелегалами і мають право з документами працювати лише короткі строки за мізерну, як для європейця, зарплатню. Українців не поважають в Європі так, як це робиться з азіатськими біженцями, хоча Україна – європейська держава і українці виглядають дуже схоже з шведами, французами, британцями та іншими європейцями, та мають спільну з ними історію, що не притаманне азіатам.

Наприклад, всім відомо що в Німеччині біженців поміщують в спеціальні будинки, проводять для них курси адаптації і виплачують фінансову допомогу. Суми для біженців вираховуються від податків самих європеців і перевищують їхні зарплатні. Тобто будучи корінним італійцем, людина повинна працювати, відвідувати роботу щодня і продавати свою працю за кошти, які дозволять їй житии комфортно приблизно місяць. Потім людині знов потрібно працювати. А біженцю потрібно потрапити в Європу, оголосити себе біженцем і безкоштовно отримати все, що необідно для забезпеченого життя, не витрачаючи на це ні часу, ані зусиль.

Не так давно у Великій Британії розгорівся скандал між місцевими мешканцями і владою. Сім’я з Азії, яка мала статус біженців, жила в трьохповерховому будинку поруч з прем’єр-міністром Королівства в Лондоні, не сплачуючи за це ні копійки. Крім того, жоден з членів сім’ї не працював, а жили вони за рахунок виплат за статусом біженців, які вираховуються з зарплат Британців. Про це було повідомлено у малій кількості засобів масової інформації і нині вже неможливо знайти цю інформацію, бо вона була видалена. Тоді британці повстали і їм пообіцяли, що біженці будуть переселені у трохи менший будинок. Але про продовження цієї історії ніде не повідомлене.

У той же час більша частина народу засуджує тих самих британців, які закидали біженців нечистотами , та інші народи, які будь-яким чином суперечать прагненням і комфорту біженців. Тоді як кожна четверта народжена в Швеції дитина не є шведом за походженням, а більше половини населення Берліну не є німцями.

Ми повинні бути справедливими й добрими щодо інших народів, але до тієї пори, поки це не загрожує нам самим. Інтереси народу, а отже, і нашої держави повинні бути найважливішими для нас. Адже повільно підтримуючи тих, хто цим користується, ми стаємо меншістю у своїй власній країні і починаємо відчувати себе іноземцями на нашій власній землі. Чого вартий тільки один закон про те, що президентом України може бути людина, яка лише 5 років прожила в Україні і знає нашу рідну мову, але не обов’язково вона повинна бути українцем.

 

Світлина: Charles Clegg (Flickr), Attribution-ShareAlike 2.0 Generic (CC BY-SA 2.0)
Примітка | Posted on by | Залишити коментар

Про лідерів і лідерастів

Прикро, але факт – у середовищі заспокоєних успіхами націй лідери вироджуються або перероджуються. Семіотика цього процесу показова – мутація слова, починаючи з першої літери, яка швидко втрачає хвостика.

Нація має право на лідера? Чи можлива нація без лідера? І звідки, власне, беруться нації? Вони формуються сотнями років, обживаючи зайняту в якийсь спосіб територію та кшталтуючи на ній властиву культуру, мову, набуваючи, зрештою, специфічних генетичних ознак. Поруч зі становленням нації формується й переформовується держава, яка стає суб’єктом міжнародних відносин, починає впливати й зазнавати впливів. Рутина, одним словом.
Але ж, формуючи націю, кожен народ тому і є самим собою, що відрізняється від інших. І ці відмінності є настільки суттєвими, що й дають змогу йому тривати в часі, зберігаючи свою ідентичність. Як біологічні види, що мають свою спадковість, свій код і не змішуються з іншими видами. Так само як і біологічні види, нації виникають порівняно швидко (адже в природі майже немає перехідних форм, лише стійкі види, які виникають з інших еволюційним шляхом завдяки спадковасті й мінливості). Але на відміну від видів, які рухає еволюція, нації складаються з мислячих людей, які, хоч і зазнають впливу різноманітних природних і соціальних чинників, проте мають глузд і самі обирають шляхи розвитку.
Види існують у співжитті з іншими – в екосистемах і симбіозах, борючись за домінування чи виживання. Соціальна ж природа людини, через яку й існує суспільство, зумовлює свідомий вибір очільника, верховоди, який виборює краще місце в “екосистемах” націй. Залежно від результату співгромадяни йому вдячні або ні.
Якщо нація нормально оформлена в державу, то такий очільник – теж рутинна справа (вибори, перевороти, революції тощо). Він може бути мудрим або невігласом, поважним або негідником, лідером або залежним і навіть алкоголіком. Але якщо нація з певних причин не може обрати собі шефа (формується, поневолена або в інший спосіб позбавлена легітимних засобів для фокусування управління на одному суб’єкті), то вона й не матиме його, аж поки не з’явиться лідер – пасіонарій, неформальний авторитет, здатний вести за собою. Яким би він не був, але якщо виведе націю до її видової ніші, то отримує статус народного вождя і вдячність тих, хто себе з цим народом асоціює. Не маючи офіційних віжок в руках, не може бути він ніким іншим, окрім як лідером.
А лідер – така вже його доля – мусить йти попереду, ведучи за собою. Він йде непройденим шляхом, ризикуючи натрапити на перешкоди, особливо якщо їх хтось спеціально створює. Не дивно, що може вступити, даруйте, в підкладене кимось лайно. Так, смердить, але своїм – дарма. Не дивно, що кровожерні авторитарні режими плекають своїх лідерів руками широких мас, які їх обожнюють, а потім кладуть в мавзолеї. Навіть іноземців, які доклалися до незалежності нації (пам’ятники Лєніну у Фінляндії).
Лідер – це той, хто наражається на тиск з боку сусідів, які бачать у ньому загрозу для свого домінування. Тому лідери так часто наражаються на небезпеки, а надто коли сусіди підлі й озброєні. Лідерів знищують – отруюють, розстрілюють, душать камазами, гноять в таборах, переслідують вдома й за кордонами. Природно, що таких сусідів, які загрожують лідерам, з якими пов’язують свій успіх цілі нації, називають не інакше як ворогами.
Але переможців не судять. Ніхто не засуджує ссавців за те, що виграли простір у динозаврів, а римлян – за те, що захопили середземномор’я (спаливши карфагени й знищивши масу люду). Хіба мало життів забрали засновники європейських держав? З ким співпрацювали і якими методами послуговувалися?
Чи той же Пілсудський не чинив терору? Не домовлявся з австріяками? Хтозна чи не пішов би в інший час на співпрацю навіть з ідеологізованими німцями заради незалежності? Він був лідером? Чи вивів націю в Європу? Так. Респект. Доклався до руйнування імперії, яка поневолювала й українців? Можливо це якимось чином позитивно вплинуло згодом на відновлення української незалежності? Якщо так, то чому б не вшануати і його, скажімо, назвою парку.
Лідери не вічні. Вони відіграють свою роль і відходять. А те, в що вони, через обставини, вступили, з часом засихає і відпадає. Але коли, через роки й десятиліття, оте саме починають видлубувати з мощеного-перемощеного бруку історичного хідника, воно знов починає смердіти. Але смердить вже на руках тих, хто його піднімає на поверхню. І роблять це не лідери. Лідерам це ні до чого. Це роблять ті, хто має відповідну владу й вде кудись свій електорат. Причому веде, сидячи верхи, маніпулюючи офіційними інституціями й суспільною думкою, знаходячи собі ласих до грошей поплічників і плекаючи яничарів.
На жаль, нації, отримавши повну свободу в легітимних нішах міжнародних екосистем, втрачають відчуття потреби лідера. Вони ризикують обрати негідників, які йдуть не попереду, а позаду, за спинами політиків та істориків (і навіть президентів), підштовхуючи їх в бажаному для себе напрямі. Прогнозовано, чи швидко чи пізно, але неодмінно, підштовхувані такими керівниками, нації самі потрапляють у халепу або, знову ж таки, підкладене “доброзичливцями” лайно. І смердітиме вже не від одного, а від усіх.
Прикро, але факт – у середовищі заспокоєних успіхами націй лідери вироджуються або перероджуються. Семіотика цього процесу показова – мутація слова, починаючи з першої літери, яка швидко втрачає хвостика.

Сергій Федонюк

Світлина: Ben (Flickr) Attribution-NoDerivs 2.0 Generic (CC BY-ND 2.0)
Оприлюднено в Сторінка редактора | Залишити коментар

ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

8060025276_fc96e35746_o

Марія Агапова


Зважаючи на актуальність питання євроінтеграції на сучасному етапі міжнародного становлення України, окремо хотілося б виділити психологічний аспект наміченого курсу. Указ на папері мало змінить життя цілої нації, якщо тільки нація не захоче цих змін…
Я не маю на увазі «Революцію гідності» як тотем народного волевиявлення. Натомість,пропоную розглянути психологічний фактор в ракурсі історії. Як і кожна народність, ми переживали свої злети і падіння, але всі вони знаменувались однією спільною рисою, а саме – рабською ідеологією наших пращурів. Навіть не знаючи історії України, підрахуйте, скільки разів на день Вам доводиться вибудовувати схеми щодо обходження правил. Як зарекомендувати себе з кращого боку в користь майбутніх перспектив? Як ще догодити вищестоящим аби вони помітили Ваші заслуги та нагородили? Зверніть увагу на те, як рідко Ваше життя залежить від Вас! Ми звикли ділити відповідальність за свої вчинки то з колективом, то з державою, то з Богом. Нам щиро здається, що буття – це боротьба з перемінним успіхом. При чому успіх цей залежить від нашої хитрості. Де недоплатити? Де надурити? Де обійти правила? І схаменеться українець, лише будучи пійманим «на гарячому».
Дивно, як нація, що не визнає порядку і законів, так швидко припадає на коліна перед авторитетом. В даному випадку, авторитет і підсвідомий взірець – це багата людина. Адже нам так хочеться доторкнутися до фінансової незалежності, що заради цього ми готові розпинати свої ідеали. Знаєте чому так відбувається? – Тому що навіть наш культурний спадок є ні чим іншим, як ілюстрацією вічної боротьби з панами, іноземної експансії та тотального геноциду. Навіть гімн, оспівуючи українську звитягу, прозоро натякає на успіх в неосяжному майбутньому. Чому так довго?- Бо змучена боротьбою держава не може посісти визначне місце в рейтингах “Forbes”. Звичайно, зовнішною агресією Україна завдячує своєму географічному положенню (центр Європи і вічна буферна зона). Та от внутрішні негаразди ми провокуємо самі. Складається враження, що нація може об’єднатись лише проти спільного ворога, а оскільки агресія провокує агресію, то утворюється замкнуте коло з великою кількістю жертв. Який внесок, по-Вашому, може зробити Україна в неупинно відживаючий своє Євросоюз? Чи не стане наша євроінтеграція останнім цвяхом в труні колись могутнього об’єднання?
Проте, варто згадати і позитивні риси типового українця, які тим не менш, теж призводять до негативних наслідків. Толерантність… здавалося б, що поганого в терпимості та відкритості людей до інакомислення? Але, чи не є це причиною засилля нелегальних емігрантів та біженців на нашій з Вами території! Варто згадати лише про домовленість України та Євросоюзу щодо утворення бар’єру на шляху до польських та німецьких роботодавців. Ми отримуємо плату за те, що залишаємо «небажаних гостей» на своїй землі, відфільтровуючи при цьому потік робочої сили в Європу. А через нашу відому толерантність (і лінь) ці люди дуже швидко знаходять собі роботу на українських теренах. А наші щедрість і відкритість дозволяють іноземцям швидко адаптуватися до життя в іншій країні, через що вони, власне, і залишаються. В той час як, за різними підрахунками, близько п’ятнадцяти мільйонів наших співвітчизників проживає за кордоном, їхня рідна земля стає прихистком для відсортованих Європою гастарбайтерів. Ну так як же утримувати моду на патріотизм в країні, де чверть населення не чуло про «Кобзар»? Ми ж не насаджуємо емігрантам своєї культури, а дозволяємо їм самовиражатися. Яка різниця хто твої культурні взірці, якщо ти хоч інколи платиш податки?

Примітка | Posted on by | Залишити коментар

Північні вітри

Північні вітри

Примітка | Posted on by | Залишити коментар

ULTRAS: поза межами нашої реальності

ultras

Антон Чисніков.

Сьогодні професійний спорт є не тільки ареною боротьби надлюдей, величезних грошей і певних політичних перипетій (наприклад, часто спортивні міжнародні змагання є лакмусовим папірцем рівня відносин між державами). Він навколо себе згуртовує масові рухи, які часто є значним чинником у громадському житті суспільства. Яскравий приклад тому – футбольні ультрас.

Перші ультрас почали з’являтись у країнах Південної Європи у 60-х рр. минулого століття. Є декілька причин появи цього руху. До того часу вже встигла оформитися широка група осіб, які постійно вболівали за свій клуб. На стадіоні вони робили гарне шоу з підтримки своїх улюбленців. В цьому і є відмінність ультрас від футбольних хуліганів (у колах близьких до футболу їх часто називають “хули” або “хулз”) Головною метою вони ставлять напад на вболівальників суперника, сутички з поліцією, які виправдовують відстоюванням честі клубу. Для залучення якомога більшої кількості вболівальників скуповували найдешевші глядацькі місця для за воротами. Тоді це ще були стоячі місця, від чого й походить традиція ультрас не сідати протягом матчу.
Етимологія поняття доволі логічна. “Ультрас” сягає коренями латинського “ultra”, що означає – “понад”, “поза межами”. Вони справді знаходяться поза межами. Поза межами вболівальницького середовища, поза межами суспільства. Від перших відмежовуються, бо вважають (і цілком справедливо), що пересічні вболівальники недостатньо відданні клубу. Для ультрас їхня команда – це вже стиль життя. Другі, у свою чергу, часто плутають ультрас і футбольних хуліганів. Вважають їх джерелом масових заворушень, бійок і прихильниками або крайніх правих або крайніх лівих політичних поглядів. Насправді ультрас виступають ПРОТИ насилля, часто аполітичні, лише їх порівняно невеликі групи дотримуються чітко виражених політичних поглядів. Довгий час середньостатистичний обиватель нашої держави дотримувався консервативних поглядів щодо ультрас, яких вважав за неформалів, котрі асоціюють себе за межами суспільства. Але нещодавні події показали те, що навіть якщо українські ультрас і знаходяться поза межами, то це будуть межі традиційних уявлень про них.
Перші фанатські угрупування на теренах СРСР з’явились у кін. 80-х. років, а саме у 1987 році, коли фани московського “Спартака” зібрали на виїзд до Києва 450 осіб. Тоді вболівальницький рух мало чим нагадував сучасний. Розмежування на ультрас і хулів не було. По-перше, фанати не гидували можливістю помахати кулаками. По-друге, звичної сьогодні атрибутики тоді не існувало, тому просто вдягали одяг у традиційних кольорах клубу. По-третє, не було піротехнічних засобів, банерів розміром чи не в цілий сектор і багато чого іншого, без чого сьогодні не обходиться жодна зустріч. Прикметно, що першою українською командою, котра зуміла згуртувати навколо себе організований фанатський рух, стало київське “Динамо”. Разом зі “Спартаком” – два найтитулованіші клуби Радянського Союзу, які були і залишаються традиційними суперниками. Тому на виїзд москвичів 87-го кияни дають свою відповідь. Згодом подібні рухи засновуються і у інших містах. До початку 2000-х вони остаточно розділилися на хулів і ультрас.
До приходу Віктора Януковича на посаду президента ультрас до влади, а влада до них стосунку жодного не мали. Але колишній українофобський гарант розпочав утиски. Ультрас відповіли у звичній для них манері, викрикуючи на матчі в Києві між “Динамо” та “Карпатами” гасло, яке сьогодні дещо підзабуте. Тоді ж воно стало справжнім хітом: “Спасибо жителям Донбасса за президента пи..раса”. Проффесор не придумав нічого ліпшого як просто віддати одного з лідерів київських фанів Андрія Кореновського під слідство. Важлива деталь — справу проти нього розглядав Родіон Кірєєв, який вів кримінальне провадження й проти Юлії Тимошенко. Через такі дії ультрас оголошують протести. І, що цікаво, одними з перших це зробили фани “Шахтаря” – клубу, за який вболівав Янукович. Вони відмовились підтримувати команду на стадіоні через тиск з боку МВС. Те ж саме відчули й інші ультрас Південно-Східної України: Запорізького “Металургу”, Сімферопольської “Таврії” тощо.
В кінці грудня 2011 року регіонали зробили наступний крок по знищенню традиційного фанатського руху –Вадим Колісніченко зареєстрував законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо забезпечення громадського порядку та безпеки до, під час та після проведення матчу)”. У березні 2012 року його прийняли. В законопроекті йдеться про заборону використовувати банери та плакати політичного характеру, гасла, які можуть зачепити гідність посадових осіб. Також стало протиправним рухатись між секторами. Для керування трибунами, які збирають до двох тисяч вболівальників, це – конче необхідно. Також законопроект передбачав створення Національної футбольної інформаційної бази даних, яка міститиме інформацію про “порушників громадського порядку”. Їм у свою чергу було заборонено відвідувати міста і стадіони, в яких відбувались футбольні матчі. Це, а також процес, який провадився проти родини Павліченків (звинувачених у вбивстві київського судді, хоча жодних речових доказів слідство надати не змогло) викликали марші та масові акції протесту. Ультрас підтримали як футболісти так і громадські діячі, наприклад, Тарас Михалик і Сашко Положинський. У жовтні 2012 року, коли Павліченкам було висунуто обвинувачувальний вирок, ультрас України написали маніфест, головним гаслом якого стало: “Сьогодні – Павліченки, завтра – ти”. Тому вони опинилися одними з перших, хто організовано протистояв режиму Януковича.
Ультрас ативно залучились до Євромайдану. Фактично всі рухи виступали на противладних позиціях. Якщо вони не брали участь у столичних протестах, то займалися охороною активістів у своїх містах. Наприклад – так вчинили ультрас донецького “Шахтаря”. До подібних заходів вдалися й ультрас інших міст Півдня та Сходу України – Луганська, Харкова, Одеси. На просторах Інтернету є звернення лідера ультрас луганської “Зорі”, яке передає реальне ставлення до революційних подій минулого року: “Повторю информацию которая уже была сказана сегодня на сборе. Кто из движа поведется на деньги и поедет в Киев “зарабатывать”, могут не возвращаться!!! Также если будет какая-то информация о людях предлогающих данный вид заработка – просьба писать админам!!! Реакция будет незамедлительная!!! Помните про свою честь!!!!”. У столиці крім, протистояння на барикадах, ультрас долучалися до нічних рейдів з відлову тітушок. На жаль, часто самі рухи мусили очищуватись від подібних елементів.
Після втечі Януковича боротьба ультрас не закінчилась. Якщо до цих подій вони “дружили” по двох трикутниках – Київ-Дніпропетровьк-Львів та Донецьк-Харків-Одеса, то 22 лютого 2014 року стало безпрецедентною подією у історії фанатського руху. Українські ультрас оголосили про безстрокове перемир’я через загрозу розколу країни: “Продовжувати будь-які протиборства між собою – це злочин, який зіграє проти нас самих і, як наслідок, тільки погіршить ситуацію в державі”. По країні прокотилась хвиля спільних маршів колишніх противніків, а сьогодні – побратимів. На одному з них, 30 березня 2014 року у Харкові, було вперше виконано “українську народну пісню” “Путін – …йло”:)
У цих подіях є і багато трагічних сторінок. 27 квітня 2014 року у Харкові перед матчем “Металіст”–”Дніпро” проходив, на той час, вже традиційний марш вболівальників. Але коли колона підходила до стадіону, на неї несподівано напали проросійські активісти. Як наслідок, мінімум троє людей отримали важкі поранення, але, на щастя, міліція вчасно втрутилася і більших жертв вдалося уникнути. В Одесі 2 травня 2014 року події відбувались за тією ж логікою. Повинен був відбутися матч “Чорноморець”–”Металіст”. До міста приїхало багато фанів з Харкова, які разом з ультрас “Чорноморця” планували пройти маршем за єдність України. Однак, на них напали проросійські активісти, озброєні вогнепальною зброєю (так, один учасник маршу отримав вогнепальне поранення у легені і загинув на місці). Міліція повела себе неадекватно, сховавши за своїми спинами сепаратистів. На вулиці почали масово виходити проукраїнсько налаштовані грома-дяни. Проросійські активісти відступили до своєї “бази” на Куликовому полі. Ультрас і одесити почали переслідувати своїх нападників, спалили наметове містечко на Куликовому полі, яке декілька місяців до того було місцем проведення проросійських мітингів. Провокатори забарикадувалися у Будинку профспілок, де виникла пожежа. Її жертвами стало 40 осіб. Під час вуличних протистоянь загинуло шість українських активістів.
З початком АТО на Сході України значна кількість футбольних фанів стає добровольцями. Серед них ультрас з тих територій, які є окупованими – “Таврії”, “Севастополя”, “Металурга”, “Шах-таря” і “Зорі”. Рухи організували масову волонтерську підтримку українській армії. Але з поля зору вітчизняних ультрас не зникли і футбольно-політичні проблеми. З серпня 2014 року кримські клуби почали виступати під егідою Російського Футбольного Союзу, що не відповідає правилам УЄФА. Ультрас у відкритому листі засудили таке недотримування правил і вимагали рішучих дій. Поряд з тим українські футбольні функціонери почали консультації з УЄФА щодо позбавлення кримських клубів права виступати під егідою РФС. 20 листопада 2014 року у Києві прибув президент УЄФА Мішель Платіні для зустрічі з Петром Порошенко. Перед нею президент України вийшов до ультрас, які вимагали зустрічі з ним під Адміністрацією. Порошенко запевнив, що буде до кінця відстоювати державні інтереси. 4 грудня 2014 року УЄФА заборонила кримським клубам виступати під егідою РФС, а з 1 січня 2015 року створила особливу наглядову зону над Кримом.
Це лише найпомітніші події пов’язані з ультрас. У їх загальному масштабі ми часто не помічаємо Героїв. Таких як Гаррі, з одноіменної пісні BRUTTO. Сьогодні він символ тих, кого раніше вважали гультіями та розбишаками. А ким їх вважати зараз? Кожен знайде відповідь у таких рядках:

Был паренек в качалке,
Звали его – Гарри.
Любил кричать кричалки,
За кружкой пива в баре.
Но дикие собаки,
На родину напали,
Пошел в солдаты Гарри,
Вернется ли? Едва ли.
Была у Гарри Мэгги,
Родила сынишку.
Если б не собаки,
С отцом бы рос мальчишка.
Если б не собаки,
С друзьями б шлялся Гарри.
Помог бы в шумной драке,
Орал бы песни в баре.
Сделал три подхода,
Четвертый за Гарри.
Гарри сейчас в походе,
Вернется? Едва ли.

Революція Гідності змінила багатьох з нас, показала хто є хто насправді. Беркутівець з Майдану, який був по іншу сторону барикад, у годину небезпеки вирушив захищати Батьківщину від ворога. Одесити й харків’яни, дніпропетровці та херсонці, які ще рік тому були проти “майданутих бандерлогів”, сьогодні допомагають українським воїнам. Революція змінила й наш погляд на інших: раніше ультрас були поза межами тих, кого прийнято вважати законослухняними громадянами. Сьогодні вони поза межами нашої реальності. Точка зору, яка сформувалася про них раніше, не співвідноситься з тим, що вони зробили для кожного з нас протягом останнього року.

Примітка | Posted on by | Залишити коментар