ОСОБЛИВОСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

8060025276_fc96e35746_o

Марія Агапова


Зважаючи на актуальність питання євроінтеграції на сучасному етапі міжнародного становлення України, окремо хотілося б виділити психологічний аспект наміченого курсу. Указ на папері мало змінить життя цілої нації, якщо тільки нація не захоче цих змін…
Я не маю на увазі «Революцію гідності» як тотем народного волевиявлення. Натомість,пропоную розглянути психологічний фактор в ракурсі історії. Як і кожна народність, ми переживали свої злети і падіння, але всі вони знаменувались однією спільною рисою, а саме – рабською ідеологією наших пращурів. Навіть не знаючи історії України, підрахуйте, скільки разів на день Вам доводиться вибудовувати схеми щодо обходження правил. Як зарекомендувати себе з кращого боку в користь майбутніх перспектив? Як ще догодити вищестоящим аби вони помітили Ваші заслуги та нагородили? Зверніть увагу на те, як рідко Ваше життя залежить від Вас! Ми звикли ділити відповідальність за свої вчинки то з колективом, то з державою, то з Богом. Нам щиро здається, що буття – це боротьба з перемінним успіхом. При чому успіх цей залежить від нашої хитрості. Де недоплатити? Де надурити? Де обійти правила? І схаменеться українець, лише будучи пійманим «на гарячому».
Дивно, як нація, що не визнає порядку і законів, так швидко припадає на коліна перед авторитетом. В даному випадку, авторитет і підсвідомий взірець – це багата людина. Адже нам так хочеться доторкнутися до фінансової незалежності, що заради цього ми готові розпинати свої ідеали. Знаєте чому так відбувається? – Тому що навіть наш культурний спадок є ні чим іншим, як ілюстрацією вічної боротьби з панами, іноземної експансії та тотального геноциду. Навіть гімн, оспівуючи українську звитягу, прозоро натякає на успіх в неосяжному майбутньому. Чому так довго?- Бо змучена боротьбою держава не може посісти визначне місце в рейтингах “Forbes”. Звичайно, зовнішною агресією Україна завдячує своєму географічному положенню (центр Європи і вічна буферна зона). Та от внутрішні негаразди ми провокуємо самі. Складається враження, що нація може об’єднатись лише проти спільного ворога, а оскільки агресія провокує агресію, то утворюється замкнуте коло з великою кількістю жертв. Який внесок, по-Вашому, може зробити Україна в неупинно відживаючий своє Євросоюз? Чи не стане наша євроінтеграція останнім цвяхом в труні колись могутнього об’єднання?
Проте, варто згадати і позитивні риси типового українця, які тим не менш, теж призводять до негативних наслідків. Толерантність… здавалося б, що поганого в терпимості та відкритості людей до інакомислення? Але, чи не є це причиною засилля нелегальних емігрантів та біженців на нашій з Вами території! Варто згадати лише про домовленість України та Євросоюзу щодо утворення бар’єру на шляху до польських та німецьких роботодавців. Ми отримуємо плату за те, що залишаємо «небажаних гостей» на своїй землі, відфільтровуючи при цьому потік робочої сили в Європу. А через нашу відому толерантність (і лінь) ці люди дуже швидко знаходять собі роботу на українських теренах. А наші щедрість і відкритість дозволяють іноземцям швидко адаптуватися до життя в іншій країні, через що вони, власне, і залишаються. В той час як, за різними підрахунками, близько п’ятнадцяти мільйонів наших співвітчизників проживає за кордоном, їхня рідна земля стає прихистком для відсортованих Європою гастарбайтерів. Ну так як же утримувати моду на патріотизм в країні, де чверть населення не чуло про «Кобзар»? Ми ж не насаджуємо емігрантам своєї культури, а дозволяємо їм самовиражатися. Яка різниця хто твої культурні взірці, якщо ти хоч інколи платиш податки?

Advertisements
Примітка | Posted on by | Залишити коментар

Північні вітри

Північні вітри

Примітка | Posted on by | Залишити коментар

ULTRAS: поза межами нашої реальності

ultras

Антон Чисніков.

Сьогодні професійний спорт є не тільки ареною боротьби надлюдей, величезних грошей і певних політичних перипетій (наприклад, часто спортивні міжнародні змагання є лакмусовим папірцем рівня відносин між державами). Він навколо себе згуртовує масові рухи, які часто є значним чинником у громадському житті суспільства. Яскравий приклад тому – футбольні ультрас.

Перші ультрас почали з’являтись у країнах Південної Європи у 60-х рр. минулого століття. Є декілька причин появи цього руху. До того часу вже встигла оформитися широка група осіб, які постійно вболівали за свій клуб. На стадіоні вони робили гарне шоу з підтримки своїх улюбленців. В цьому і є відмінність ультрас від футбольних хуліганів (у колах близьких до футболу їх часто називають “хули” або “хулз”) Головною метою вони ставлять напад на вболівальників суперника, сутички з поліцією, які виправдовують відстоюванням честі клубу. Для залучення якомога більшої кількості вболівальників скуповували найдешевші глядацькі місця для за воротами. Тоді це ще були стоячі місця, від чого й походить традиція ультрас не сідати протягом матчу.
Етимологія поняття доволі логічна. “Ультрас” сягає коренями латинського “ultra”, що означає – “понад”, “поза межами”. Вони справді знаходяться поза межами. Поза межами вболівальницького середовища, поза межами суспільства. Від перших відмежовуються, бо вважають (і цілком справедливо), що пересічні вболівальники недостатньо відданні клубу. Для ультрас їхня команда – це вже стиль життя. Другі, у свою чергу, часто плутають ультрас і футбольних хуліганів. Вважають їх джерелом масових заворушень, бійок і прихильниками або крайніх правих або крайніх лівих політичних поглядів. Насправді ультрас виступають ПРОТИ насилля, часто аполітичні, лише їх порівняно невеликі групи дотримуються чітко виражених політичних поглядів. Довгий час середньостатистичний обиватель нашої держави дотримувався консервативних поглядів щодо ультрас, яких вважав за неформалів, котрі асоціюють себе за межами суспільства. Але нещодавні події показали те, що навіть якщо українські ультрас і знаходяться поза межами, то це будуть межі традиційних уявлень про них.
Перші фанатські угрупування на теренах СРСР з’явились у кін. 80-х. років, а саме у 1987 році, коли фани московського “Спартака” зібрали на виїзд до Києва 450 осіб. Тоді вболівальницький рух мало чим нагадував сучасний. Розмежування на ультрас і хулів не було. По-перше, фанати не гидували можливістю помахати кулаками. По-друге, звичної сьогодні атрибутики тоді не існувало, тому просто вдягали одяг у традиційних кольорах клубу. По-третє, не було піротехнічних засобів, банерів розміром чи не в цілий сектор і багато чого іншого, без чого сьогодні не обходиться жодна зустріч. Прикметно, що першою українською командою, котра зуміла згуртувати навколо себе організований фанатський рух, стало київське “Динамо”. Разом зі “Спартаком” – два найтитулованіші клуби Радянського Союзу, які були і залишаються традиційними суперниками. Тому на виїзд москвичів 87-го кияни дають свою відповідь. Згодом подібні рухи засновуються і у інших містах. До початку 2000-х вони остаточно розділилися на хулів і ультрас.
До приходу Віктора Януковича на посаду президента ультрас до влади, а влада до них стосунку жодного не мали. Але колишній українофобський гарант розпочав утиски. Ультрас відповіли у звичній для них манері, викрикуючи на матчі в Києві між “Динамо” та “Карпатами” гасло, яке сьогодні дещо підзабуте. Тоді ж воно стало справжнім хітом: “Спасибо жителям Донбасса за президента пи..раса”. Проффесор не придумав нічого ліпшого як просто віддати одного з лідерів київських фанів Андрія Кореновського під слідство. Важлива деталь — справу проти нього розглядав Родіон Кірєєв, який вів кримінальне провадження й проти Юлії Тимошенко. Через такі дії ультрас оголошують протести. І, що цікаво, одними з перших це зробили фани “Шахтаря” – клубу, за який вболівав Янукович. Вони відмовились підтримувати команду на стадіоні через тиск з боку МВС. Те ж саме відчули й інші ультрас Південно-Східної України: Запорізького “Металургу”, Сімферопольської “Таврії” тощо.
В кінці грудня 2011 року регіонали зробили наступний крок по знищенню традиційного фанатського руху –Вадим Колісніченко зареєстрував законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо забезпечення громадського порядку та безпеки до, під час та після проведення матчу)”. У березні 2012 року його прийняли. В законопроекті йдеться про заборону використовувати банери та плакати політичного характеру, гасла, які можуть зачепити гідність посадових осіб. Також стало протиправним рухатись між секторами. Для керування трибунами, які збирають до двох тисяч вболівальників, це – конче необхідно. Також законопроект передбачав створення Національної футбольної інформаційної бази даних, яка міститиме інформацію про “порушників громадського порядку”. Їм у свою чергу було заборонено відвідувати міста і стадіони, в яких відбувались футбольні матчі. Це, а також процес, який провадився проти родини Павліченків (звинувачених у вбивстві київського судді, хоча жодних речових доказів слідство надати не змогло) викликали марші та масові акції протесту. Ультрас підтримали як футболісти так і громадські діячі, наприклад, Тарас Михалик і Сашко Положинський. У жовтні 2012 року, коли Павліченкам було висунуто обвинувачувальний вирок, ультрас України написали маніфест, головним гаслом якого стало: “Сьогодні – Павліченки, завтра – ти”. Тому вони опинилися одними з перших, хто організовано протистояв режиму Януковича.
Ультрас ативно залучились до Євромайдану. Фактично всі рухи виступали на противладних позиціях. Якщо вони не брали участь у столичних протестах, то займалися охороною активістів у своїх містах. Наприклад – так вчинили ультрас донецького “Шахтаря”. До подібних заходів вдалися й ультрас інших міст Півдня та Сходу України – Луганська, Харкова, Одеси. На просторах Інтернету є звернення лідера ультрас луганської “Зорі”, яке передає реальне ставлення до революційних подій минулого року: “Повторю информацию которая уже была сказана сегодня на сборе. Кто из движа поведется на деньги и поедет в Киев “зарабатывать”, могут не возвращаться!!! Также если будет какая-то информация о людях предлогающих данный вид заработка – просьба писать админам!!! Реакция будет незамедлительная!!! Помните про свою честь!!!!”. У столиці крім, протистояння на барикадах, ультрас долучалися до нічних рейдів з відлову тітушок. На жаль, часто самі рухи мусили очищуватись від подібних елементів.
Після втечі Януковича боротьба ультрас не закінчилась. Якщо до цих подій вони “дружили” по двох трикутниках – Київ-Дніпропетровьк-Львів та Донецьк-Харків-Одеса, то 22 лютого 2014 року стало безпрецедентною подією у історії фанатського руху. Українські ультрас оголосили про безстрокове перемир’я через загрозу розколу країни: “Продовжувати будь-які протиборства між собою – це злочин, який зіграє проти нас самих і, як наслідок, тільки погіршить ситуацію в державі”. По країні прокотилась хвиля спільних маршів колишніх противніків, а сьогодні – побратимів. На одному з них, 30 березня 2014 року у Харкові, було вперше виконано “українську народну пісню” “Путін – …йло”:)
У цих подіях є і багато трагічних сторінок. 27 квітня 2014 року у Харкові перед матчем “Металіст”–”Дніпро” проходив, на той час, вже традиційний марш вболівальників. Але коли колона підходила до стадіону, на неї несподівано напали проросійські активісти. Як наслідок, мінімум троє людей отримали важкі поранення, але, на щастя, міліція вчасно втрутилася і більших жертв вдалося уникнути. В Одесі 2 травня 2014 року події відбувались за тією ж логікою. Повинен був відбутися матч “Чорноморець”–”Металіст”. До міста приїхало багато фанів з Харкова, які разом з ультрас “Чорноморця” планували пройти маршем за єдність України. Однак, на них напали проросійські активісти, озброєні вогнепальною зброєю (так, один учасник маршу отримав вогнепальне поранення у легені і загинув на місці). Міліція повела себе неадекватно, сховавши за своїми спинами сепаратистів. На вулиці почали масово виходити проукраїнсько налаштовані грома-дяни. Проросійські активісти відступили до своєї “бази” на Куликовому полі. Ультрас і одесити почали переслідувати своїх нападників, спалили наметове містечко на Куликовому полі, яке декілька місяців до того було місцем проведення проросійських мітингів. Провокатори забарикадувалися у Будинку профспілок, де виникла пожежа. Її жертвами стало 40 осіб. Під час вуличних протистоянь загинуло шість українських активістів.
З початком АТО на Сході України значна кількість футбольних фанів стає добровольцями. Серед них ультрас з тих територій, які є окупованими – “Таврії”, “Севастополя”, “Металурга”, “Шах-таря” і “Зорі”. Рухи організували масову волонтерську підтримку українській армії. Але з поля зору вітчизняних ультрас не зникли і футбольно-політичні проблеми. З серпня 2014 року кримські клуби почали виступати під егідою Російського Футбольного Союзу, що не відповідає правилам УЄФА. Ультрас у відкритому листі засудили таке недотримування правил і вимагали рішучих дій. Поряд з тим українські футбольні функціонери почали консультації з УЄФА щодо позбавлення кримських клубів права виступати під егідою РФС. 20 листопада 2014 року у Києві прибув президент УЄФА Мішель Платіні для зустрічі з Петром Порошенко. Перед нею президент України вийшов до ультрас, які вимагали зустрічі з ним під Адміністрацією. Порошенко запевнив, що буде до кінця відстоювати державні інтереси. 4 грудня 2014 року УЄФА заборонила кримським клубам виступати під егідою РФС, а з 1 січня 2015 року створила особливу наглядову зону над Кримом.
Це лише найпомітніші події пов’язані з ультрас. У їх загальному масштабі ми часто не помічаємо Героїв. Таких як Гаррі, з одноіменної пісні BRUTTO. Сьогодні він символ тих, кого раніше вважали гультіями та розбишаками. А ким їх вважати зараз? Кожен знайде відповідь у таких рядках:

Был паренек в качалке,
Звали его – Гарри.
Любил кричать кричалки,
За кружкой пива в баре.
Но дикие собаки,
На родину напали,
Пошел в солдаты Гарри,
Вернется ли? Едва ли.
Была у Гарри Мэгги,
Родила сынишку.
Если б не собаки,
С отцом бы рос мальчишка.
Если б не собаки,
С друзьями б шлялся Гарри.
Помог бы в шумной драке,
Орал бы песни в баре.
Сделал три подхода,
Четвертый за Гарри.
Гарри сейчас в походе,
Вернется? Едва ли.

Революція Гідності змінила багатьох з нас, показала хто є хто насправді. Беркутівець з Майдану, який був по іншу сторону барикад, у годину небезпеки вирушив захищати Батьківщину від ворога. Одесити й харків’яни, дніпропетровці та херсонці, які ще рік тому були проти “майданутих бандерлогів”, сьогодні допомагають українським воїнам. Революція змінила й наш погляд на інших: раніше ультрас були поза межами тих, кого прийнято вважати законослухняними громадянами. Сьогодні вони поза межами нашої реальності. Точка зору, яка сформувалася про них раніше, не співвідноситься з тим, що вони зробили для кожного з нас протягом останнього року.

Примітка | Posted on by | Залишити коментар

Східний Захід? Західний Схід? Україна в сучасному геопросторі

Вікторія Путила

«Тоді був Схід і Захід українською дилемою: в цьому роздертю доктрина була найліпше використана. Бо це найбільше ворожа Україні доктрина. Нема певнішої для знищення України. Прикладім «Схід – Захід» до українського релігійного життя – і будемо мати релігійну війну; прикладім «Схід – Захід» до політичних орієнтацій – і будемо мати вдячне поле до попису чужих агентів… «Схід – Захід» – формула тільки українського пораженства, а не відчуття серединности”
(Ю. Липа. «Призначення України» (Львів, 1938)).

Україна переживає один із найдраматичніших періодів своєї історії. Ситуацію в нашій державі можна охарактеризувати як системну кризу – кризу базових відносин у політико-правовій та соціально-економічній сферах, на яких будувалася чинна модель розвитку країни. Вона спричинила глибоку ціннісну, інформаційну, політичну дезорієнтацію значної частини населення країни, поставила країну на межу втрати цілісності, зробила її вразливою щодо зовнішньої інтервенції. Не останню роль у різкому загостренні проблем у всіх сферах державного життя, деградації суспільних інститутів та неодноразових поразок у веденні війни проти агресора Російської Федерації, відіграла фактична відсутність геополітичної доктрини на державному рівні – тих фундаментальних принципів, які повинні лягати в основу внутрішньої, а особливо зовнішньої політики держави.
Термін «геополітика» та його похідні все частіше лунають у публічних виступах керівної верхівки України, у наукових статтях провідних науковців країни, у новинах головних ЗМІ, навіть у розмовах пересічних українців. Ця тенденція спричинена посиленою увагою українського суспільства до намагання наймогутніших держав світу контролювати географічний простір, який є визначальною умовою розвитку держави.
Україна, як і будь-яка держава на планеті, розміщена у географічному просторі. Цей простір, на думку засновника геополітики Ф. Ратцеля, – це не просто територія, яку займає держава та яка є одним з атрибутів її сили, а він сам є політичною силою. Так, усі економічні, демографічні, екологічні, зовнішньоторгівельні завдання держави, пов’язані з колом її національних інтересів, значною мірою зумовлюються її географічним положенням.
Україна розміщена у Центрально-Східній Європі між двома геополітичними силами – Європейським Союзом та Російською Федерацією і є так званою «буферною державою». Це означає, що вона розмежовує двох конкуруючих і потенційно ворожих геополітичних «гравців», забезпечує таким чином відсутність їх спільних кордонів і часто використовуються ними як поле ворожнечі. Тому історично склалося, що Україна як і в часи козаччини, так і в сучасних умовах перебуває у незмінному полі інтересів багатьох держав планети, насамперед сусідніх. На думку українського геополітика С. Рудницького Україна є «межовою землею» на південному сході Європи. Вона лежить на межі як географічній (степу та лісостепу), так і культурній (європейського Заходу та азіатського Сходу, середземноморського Півдня, й балтійської Півночі). Видатний вітчизняний мислитель В. Липин-ський писав: «Ми-ж цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбуваються весь час пересування цієї рухомої границі то дальше на Схід, то дальше на Захід» і тому «з огляду політичного наше географічне становище – найгірше в Європі».
Буферній державі для того, щоб стати справді незалежною потрібно мати відмінну від її держав-сателітів зовнішню політику. Однак політика багатовекторності мала свої переваги лиш в тому, що Україна не була втягнута ні в так звану «вісь зла», ні в НАТО й лише дала змогу відтермінувати геополітичний вибір країни. Згодом настав період тривалої геополітичної невизначеності України та балансування між Сходом і Заходом, що є прямим наслідком слабкості та невизначеності нашої політичної еліти. Це підтверджує промовиста фраза Президента незалежної України Л. Кучми: «Скажіть, що будувати, і я вам усе побудую». Такий стан справ врешті призвів до розколу усередині українського суспільства та таки поставив його у надскладну ситуацію цивілізаційного вибору свого майбутнього. Причому варіанти розглядалися лише два: східний (асоціація з Росією та азіатськими країнами) і західний (інтеграція в євроатлантичні структури).
Ситуація з відмовою підписання В. Януковичем асоціації з Європейським Союзом та події, які це спричинило, схилило шальки терезів на користь західного варіанту. Однак реалії сьогодення такі, що незважаючи на багатократну економічну, демографічну й військову перевагу над Росією, країни Заходу поки не надто активно підтримують Україну у боротьбі проти сусіда-агресора, проявляючи пасивність і слабкість. Крім цього, дедалі чіткіше вимальовується інше важливе питання щодо співробітництва України та ЄС, яке полягає не в тому, «чи вступить Україна коли-небудь у цю організацію?», а «чи існуватиме ще ЄС, коли Україна буде справді готовою політично, суспільно, а в першу чергу економічно до нього вступити?»
Отже, виходить Україна зараз знаходиться на роздоріжжі, де Захід їй не допоможе, а євразійський вектор інтеграції є ще менш прийнятний, бо фактично означатиме реінкарнацію Радянського Союзу. Який ж тоді вихід? Модель зовнішньополітичного нейтралітету? На жаль, української Швейцарії не відбудеться, і це зумовлене геополітичним положенням держави. Як зазначає український письменник і політолог А. Волошин, українське життя – буремний пульс підйомів та падінь, а не гірський затишок. «Український експорт – важка промисловість, а не годинники. Український капітал – не банки й фінанси, а кров і земля: багаті чорноземи та талановиті красиві люди. Призначення України – панування в регіоні (як мінімум), і лише від народу залежить, чи здійснить вона його, чи перетвориться в попіл історії». Тому з огляду на вищенаведені проблеми вибору схід-захід чи не логічним є припущення про те, що для політично стабільної та ідеологічно єдиної України рух лише вправо чи вліво є апріорі хибним?
М. Грушевський, С. Рудницький. Ю. Липа, В. Липинський, сучасники О. Баган, М. Дністрянський та багато ін. вітчизняних геополітиків теоретично обґрунтували для України можливість третього варіанту – альтернативи двом попереднім сценаріям розвитку – Північно-Південного або Балто-Чорноморського вектора зовнішньої політики України. Часто під ним ще розуміють поняття так званого «Європейського Близького Сходу», що охоплює територію узбережжя Чорного та Балтійського морів.
Ю. Липа у своїх політичних працях «Призначення України», «Українська доба», «Українська раса», «Чорноморська доктрина» одним із перших писав, що «вісь Схід – Захід є найшкідливішою для українців», водночас «панування на півдні – сторожа на півночі!» – основа могутності України. Він заперечує нав’язувану українству думку щодо перебування України в постійному виборі орієнтації розвитку. Не вибір між Сходом і Заходом, а опанування контролю на чорноморському узбережжі з подальшим територіальним розширенням на північні простори є історично обумовленою українською геополітичною традицією. Тобто Південь-Північ – головна географічна орієнтація, що визначає сутність України як держави, здатної до стратегічної експансії. Тому важливим аспектом геополітики та геостратегії України на початку III тисячоліття є відновлення контролю на чорноморському узбережжі Криму.
Ю. Липа наполягав на особливій ролі Чорного моря для усіх причорноморських країн (України, Грузії, Росії, Румунії, Болгарії, Туреччини, серед яких Україна є своєрідним перекриттям моря – склепінням, а це склепіння простягається із заходу від річки Прут і Закарпаття, що опираються на річку Дунай, на схід до регіону Закавказзя й Ірану, що опираються на Каспійське море). Саме склепіння опирається на Кримський півострів, а ключем до нього є Білорусь.
За сучасних реалій ми дуже легко, без бою, втратили Крим, що ще більше ускладнило й без того погане геополітичне становище України. С. Рудницький ще 1917 р. ототожнював цю втрату зі смертю української державності, бо «без Криму нема самостійної України». Крим для України – це той самий «римленд» Н. Спайкмена – берегова лінія, до якої тяжіють основні зони торгівлі.
Однією з підстав формування Балто-Чорноморської осі є те, що сьогодні у зв’язку з критичною ситуацією навколо східних і південних областей України єдиними потенційними союзниками для неї, як і потенційними жертвами російського тиску, є її найближчі сусіди Польща, Румунія та Молдова, а також Грузія, Литва, Латвія й Естонія. Від російської експансії прагнуть себе захистити також Азербайджан та Туреччина. Україна в Балто-Чорноморському регіоні завдяки своєму геополітичному положенню може відігравати провідну роль і будувати рівноправні відносини з державами-партнерами, тому що в ньому поки ще немає домінантних лідерів, які би нав’язували свою волю іншим країнам. Така ситуація виникла через просування сюди НАТО, завдяки чому було встановлено певний баланс між Росією та країнами регіону, котрі вже належать до Альянсу, й саме тому сьогодні Росія в ньому вже не є лідером.
Балто-Чорноморський регіон у геополітичному вимірі є надзвичайно важливим для України і з погляду її економічних інтересів (вирішення проблеми енергоносіїв, збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, чіткої роботи транспортних комунікацій), і з позицій національної безпеки держави.
Сьогодні в Причорномор’ї існують різні форми регіональної взаємодії як між країнами, так і між окремими регіонами або навіть містами тих чи інших країн. Це Організація Чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), багатофункціональні миротворчі сили BLACKSEAFOR, такі регіональні угруповання як ГУАМ, що трансформувалося в організацію «Співдружність за демократію та розвиток», новостворена Співдружність демократичного вибору (СДВ), а також ініціатива щодо створення єврорегіону «Чорне море». В рамках усіх цих об’єднань, ініціатором утворення яких була Україна, вона проводить активну політику, яка, на жаль, виявляється малоефективною через низку важливих чинників. Серед головних – відсутність спільної зовнішньополітичної позиції з максимально широкого кола питань (відносини з ЄС, НАТО, США, Росією, з міжнародними організаціями, з питань врегулювання конфліктів); економічна слабкість більшості країн регіону та фінансова неспроможність до реалізації важливих проектів; існування протиріч у відносинах між окремими країнами (Росія–Туреччина, Туреччина–Греція, Україна–Румунія, Азербайджан–Вірменія, Грузія–Росія тощо). І хоча можливості та перспективи розвитку регіонального співробітництва в Чорноморському регіоні досить суттєві, але стан їх реалізації перебуває на низькому рівні.
Для України велике значення мають широкомасштабні комуніка-ційні проекти в рамках ОЧЕС із будівництва кільцевої автомагістралі навколо Чорного моря й системи магістральних трубопроводів для транзиту нафти й газу з Центральної Азії, Закавказзя, Близького та Середнього Сходу до Європи. Використання території України дає змогу більш, ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з регіону Близького Сходу до Європи. Таким чином, з погляду України, система ОЧЕС є важливим елементом розвитку стратегії довгострокової співпраці з країнами Центральної Азії, Закавказзя, Близького та Середнього Сходу – з одного боку, а ЄС – з іншого.
Співробітництво з країнами Чорноморського регіону відкриває для України також нові механізми співпраці з ЄС, адже повна відмова від західного вектора зовнішньої політики є нераціональною і, безперечно,призведе до неминучих проблем. Україні варто зосередитися насамперед на двосторонній співпраці, пріоритетними напрямами якої є: із Грузією – європейська інтеграція, економічна співпраця; із Туреччиною – військово-морська безпека, безпека судноплавства, захист прав кримськотатарського населення, економічна співпраця та активізація роботи ОЧЕС; з Болгарією – європейська інтеграція, захист прав національних меншин, туризм; із Румунією – транскордонне співробітництво, європейська інтеграція, спільна участь у реалізації Стратегії ЄС для Дунайського регіону, безпека судноплавства, розвиток круїзного судноплавства, протиракетна оборона; з Молдовою – транскордонне співробітництво, безпека кордонів, урегулювання придністровського конфлікту, європейська інтеграція тощо.
Країни Балтії для України становлять геополітичний інтерес як для розвитку балтійсько-чорноморського співробітництва, так і для реалізації її власних політичних та економічних цілей на півночі Європи. Україну, своєю чергою, ці країни розглядають як стрижневу державу, покликану стабілізувати клімат довіри й безпеки не тільки в регіоні, а й у Європі загалом. А сьогодні Україна для країн Балтії і всієї Європи є своєрідним форпостом на шляху агресора в інші європейські країни.
Отже, для ведення раціональної внутрішньої й особливо зовнішньої політики Україні не вистачає фундаментальної складової – геополітичної доктрини, яка б науково обґрунтовувала будь-яке прийняття рішень і за допомогою якої можна було б розробити стратегічні цілі держави й спрогнозувати можливі варіанти розвитку подій.
За сучасних умов визначальною обставиною усвідомлення українцями України як геополітичної реальності є позбавлення від стереотипів у мисленні та сприйнятті дійсності. Українському суспільству слід мислити масштабніше й шукати будь-які альтернативи для становлення України як повноцінного гравця на світовій арені. Цілком можливо, що в майбутньому саме вектор «Північ–Південь», вектор миру та безпеки зможе поступово подолати східно-західний вектор напруженості й військового протистояння та гарантувати Україні могутність і процвітання.

Примітка | Posted on by | Залишити коментар

ГЕО-ПОП

геопоп

Геополітика – це … . Кожен з нас може не вагаючись пояснити її суть. Ба більше, – кожен готовий виступати й дискутувати на споріднені теми. А надто – практикуючі політики, претенденти, політологи, різного штибу аналітики, журналісти. А також усі “стурбовані” долею держави, світу, людства і т. д. Особливо після вечірньої зарядки теленовинами, часто – підігріті в застільній компанії з приводу і без.
Геополітика – чудове поле до медійного засіву, вирощування ідей, припущень і прогнозів, дискусій (конструктивних і безсенсовних) тощо і ще і так далі. Такий собі родючий лан мислі, здобрений перегноєм зі стаєнь політичних, економічних, військових, ісоричних, культурологічних і всяких-всяких різних, які перейнялися – куди б те все подіти (а краще – продати), політика ж-бо має стосунок до всіх сфер суспільного життя. Автори вражаючих теорій, апелюючих переважно до глобальних змов і таємних організацій, сміливо тасують факти й продукують “об’єктивну” аналітику, підсовуючи під результати гарячкові “теорії”. Дивляться на карту світу й уявляють себе стратегами, посуваючи кордони й маніпулюючи народами. Їх хвороблива уява розпалює сама себе. І все б нічого, якби хвороба їхня не була б заразною. Хвороба вражає усі верстви, а її жертви – від диванних геополітиків та стратегів, які успішність країни оцінюють за наявністю або відсутністю нафти, ядерних боєголовок, нанотехнологій, стабільної валюти – до набундючених генералів з думкою про перспективні воєнні кампанії, новий бюджет і свіжі відкати.
Епідемія поширюється зі швидкістю світла каналами масової комунікації, а її вогнища концентруються в “мозкових центрах” централізованих медійних суспільств. І от уже бризкають слиною епічнобороді й лимоннофамільні, надихаючи ботоксноликих, перетворюючи телезалежних у ватоголових.
Ні, не маю нічого проти науки як такої. Геополітика – одна із наук. Це так, але одна справа – займатися цим професійно, а інша – “цікавитися”, особливо – “цікавитися” активно. Причому ота “цікавість” проявляється часто в середовищах, які мають досить віддалений стосунок до справжніх дослідницьких пошуків. Геополітика вкорінюється в телепрограмах і в газетах, популярних журналах і в соціальних мережах, проникає в усі прояви масової культури. “Геополітичні” ідеї озвучуються в популярних піснях, чіпляються наклейками до автомобілів і лягають, розмішані з нецензурщиною, на стіни й паркани.
У Радянському Союзі геополітика довгий час розглядалась як ідеологічне підґрунття «агресивної зовнішньої політики імперіалізму», яка виправдовувала територіальну експансію «імперіалістичних держав». Орієнтиром була перемога комунізму в усьому світі, відтак не було потреби узасаднювати якісь територіальні чи макрорегіональні претензії. Сьогодні ж ідеї “русского міра” та євразійства не претендують на глобалізацію, адже їх автори почуваються, вочевидь, менш впевнено.
Звісно, радянські ідеологи мали рацію в тому, що піднята на щит геополітика актуальна в умовах імперського мислення. Вона інтенсивно експлуатується в часи переформатування імперій. Ідеї Маккіндера й Гаусгофера прийшлися до речі тим, хто будував далекосяжні плани. Сьогодні з демократичної (читай прагматичної) точки зору територіальна експансія – дикунство.
На жаль. здичавіти завжди легше, ніж цивілізуватися. Зазвичай дичавіють в ізоляції. Там само й вироджуються. В ізоляції вироджується біологічний вид, деградують мова й культура, спотворюється самосвідомість. У підсумку – “попсизація” й депопуляція.
Такі суспільства потішають, якщо вони замкнені в собі, але становлять загрозу, якщо вірус попси (нівелювання суспільних цінностей на найнижчому всім доступному рівні) виходить за межі карантинної зони й починає вражати мізки дотичних спільнот, перетворюючи їх на “вату”. Як у фантастичному оповіданні Онджея Неффа “Біла палиця калібру 7,62”, за сюжетом якого інопланетяни-загарбники перероджували в собі подібних усіх, чий погляд вони спіймають. Відстрілювати їх можна було, лише визначаючи дислокацію на слух.
Можливо, і з дугінсько-путінською геопопсою можна боротися, вийшовши, по перше, з під впливу їх медіащупалець, а по-друге, позбавившись спокуси оцінювати світові й національні події з позиції геополітики. Залишімо науку вченим, зосередьмося на своїх дрібніших проблемах (на роботі, вдома, у своєму особистому просторі, тісно інтегрованому в простір локальної громади і в глобальне соціокультурне середовище). Задаймо собі питання – чи справді виконуємо ті великі місії, які покладені на нас історією? Можливо, це допоможе зрозуміти позицію наших партнерів і усвідомити більш реальну ситуацію та наше місце в Європі.

Сергій Федонюк

Примітка | Posted on by | Залишити коментар

Цитати до портрета

Кабаєва Аліна Маратівна

 

Аліна Кабаєва  (Аліне Марат кизи Кабаєва, народилася 12 травня 1983 в Ташкенті) – російська спортсменка (художня гімнастика), заслужений майстер спорту Росії, громадський діяч. Голова ради директорів холдингу «Національна Медіа Група» з вересня 2014 року.

Переможниця XXVIII літніх Олімпійських ігор 2004 року в Афінах. Бронзовий призер XXVII Олімпійських ігор 2000 року в Сіднеї. Дворазова абсолютна чемпіонка світу (1999 і 2003). П’ятиразова абсолютна чемпіонка Європи (1998 – 2000, 2002, 2004). Шестикратна абсолютна чемпіонка Росії (1999 – 2001, 2004, 2006 – 2007).

Член вищої ради партії «Єдина Росія» (2001 – 2005). Член Громадської палати Російської Федерації (2005 – 2007). Депутат Державної думи Федеральних зборів РФ 5-го (2007 – 2011) і 6-го скликань (з 4 грудня 2011 року до 15 вересня 2014).

Нагороджена орденами Дружби (2001) і «За заслуги перед Вітчизною” IV ступеня (2005), а також Почесною грамотою президента Російської Федерації (2013). [i]

«Перед Олімпіадою (2004) охрестилась, раніше сповідувала іслам…Є головою «Благодійного фонду Аліни Кабаєвої». У вересні 2014 року Кабаєва прийняла рішення завершити депутатську діяльність в Держдумі РФ і зайняти пост голови ради директорів холдингу «Національна Медіа Група», громадську рада якого вона очолювала протягом шести років. Національна медіа група є одним з найбільших російських медіахолдингів, з червня 2012 головою ради директорів був Кирило Ковальчук – племінник голови банку «Росія» Юрія Ковальчука (який вважається близьким другом президента РФ Володимира Путіна)» [ii]

За версією журналу Elle: «Практично з самого початку політичної кар’єри Кабаєва опинилася в «ближньому колі» Путіна і все частіше з’являлася разом з ним в якості супутниці на світських та офіційних заходах … У 2008-му році Кабаєва народила сина, не називаючи ім’я його батька. А в 2012-му колишня гімнастка вилетіла до США, щоб народити там в одній з клінік другу дитину – дівчинку. Знову ж таки, не розкривати ім’я її батька олімпійська чемпіонка відмовилася» [iii]

«Родові корені Кабаєвих беруть початок в селі Середнє Алькеєво нашого (Алькєєвського муніципального) району. У ній народився і виріс дідусь Аліни Вазих абий, який водив внучку на заняття в гуртках художньої гімнастики. Свого часу він поїхав у Середню Азію, в Узбекистані одружився і залишився там жити. Син Вазиха абий Марат – батько Аліни – з малих років захоплювався футболом. Пізніше він протягом багатьох років був одним з найсильніших гравців відомої узбецької команди «Пахтакор». Народжений в 1961 році Марат одружився на так само, як і він, закоханій в спорт дівчині Любі, яка працювала тренером з художньої гімнастики. У них народилися дві дочки – Аліна і Ляйсан. Аліна ще будучи дитиною серйозно займалася в секції художньої гімнастики. Пізніше вони з мамою переїхали до Москви» [iv]

«Батько А. Кабаєвої – Марат Вазіховіч Кабаєв (Марат Вазийх Ули Кабаєв – відомий в минулому футболіст, Майстер спорту СРСР. У листопаді 2014-го обраний керівником Асоціації підприємців-мусульман Російської Федерації» [v] « Кабаєв, уродженець Алькеєвского району Татарстану, вже три роки як живе в Казані, працює в «Рубіні» старшим тренером-селекціонером, побудував копію мечеті «Кул-Шаріф» у себе на батьківщині і тепер разом з муфтіятом виношує плани проведення на «Казань Арені» великого іфтара» [vi]

«Марата Кабаєва поставили розвивати ісламський бізнес і фінанси», «На зборах асоціації підприємців-мусульман, яке вчора (публікація – від 22.11.2014, прим. КОМА) провів муфтій РТ Каміль хазрат Самігуллін, керівником був обраний Марат Кабаєв, батько екс-депутата Держдуми від Татарстану Аліни Кабаєвої…Муфтій Татарстану поставив перед новим президентом асоціації ряд нових завдань, які необхідно реалізувати заради розвитку ісламського бізнесу і фінансів, а також об’єднати можливості підприємців мусульман Росії і налагодити їх зв’язок зі своїми одновірцями в різних країнах» [i]

 

 

«Алина Кабаева возглавила совет директоров холдинга “Национальная Медиа Группа”» [ii]

«Шість років пані Кабаєва очолювала громадську раду НМГ, куди разом з нею входять гендиректор «Северсталь-групп» Олексій Мордашов і глава «Сургутнефтегаза» Володимир Богданов» [iii]

 

«Медиабизнес – это необычный бизнес. И здесь нужно думать не только о прибыли, но и об интересах всего общества. То есть об интересах миллионов людей, которые смотрят, слушают и читают» [iv] (А. Кабаєва)

«2014 – Момент истины. Алина Кабаева устаёт от политической суматохи и разочаровывается в демократических процедурах; её спортивная карьера закончилась ещё раньше. Габрелянов (заступник гендиректора НМГ, автор успішних медіа-проектів, передусім у рамках «Ньюз Медіа» – прим. КОМА) уходит в тень. Кабаева наконец получает контроль над своим детищем и место руководителя совета директоров НМГ…Про Россию модно врать, что социальные лифты здесь не работают. Это, конечно, неправда. Россия – страна головокружительных возможностей и сумасшедших карьер» [i]

 

Довідка*:

*За: https://ru.wikipedia.org/wiki/Национальная_Медиа_Группа

 

«Національна Медіа Група» (НМГ) – найбільший російський приватний медіахолдинг. Утворений в лютому 2008 шляхом об’єднання медійних активів ВАТ «АБ “РОСІЯ”», Олексія МордашоваВАТ «Сургутнефтегаз» і страхової групи «Согаз». У червні 2011 р. до складу акціонерів увійшов люксембурзький медіахолдинг RTL Group .

Злиття, втрати і поглинання 

2008 р.

50,19% акцій щоденної загальнонаціональної газети «Известия» у медіахолдингу «Газпром-Медіа», 50% мінус одна акція видавничого дому «News Media» у фонду UFG Private Equity Бориса Федорова,

2010 р.

100% акцій найбільшого селлера телевізійної реклами – компанії «Відео Інтернешнл» у власників Володимира Голубєва, Оганеса Соболєва, Сергія Васильєва, Анатолія Новікова, Максима Бойка, Володимира Перепьолкіна, Олександра Гуревича, Єлизавети Акопова та Олени Лук’янової

2011 р.

«Ростелеком» викупив 71,8% групи компаній «Національні телекомунікації» у «НМГ», 25% акцій «Першого каналу» у структур компанії Millhouse Романа Абрамовича, 25,2% акцій найбільшого російського незалежного медіахолдингу «СТС Медіа» у консорціуму «Альфа-груп», 30% акцій медіахолдингу «РЕН ТВ» у люксембурзького холдингу RTL Group, 100% акцій радіостанції «Російська служба новин» у радіохолдингу «Російська Медіагрупа»,

2013 р.

23,02% від загальної кількості акцій щоденної загальнонаціональної газети «Известия» у фінансової групи «ІФД Капітал», у вересні 2013 року RTL Group збирається продати свою частку в «Національної Медіа Групі» (7,5%) (таким чином RTL Group йде з Росії), 100% акцій ВД «Три корони», що випускає газету «Metro Санкт-Петербург»,

2014 р.

50% акцій телекомпанії «Арт Пікчерс Віжн», що входить до групи компаній «Арт Пікчерс»,

 

Під управлінням НМГ

П’ятий канал (72,4%) (ВАТ “ТРК” Петербург “); РЕН ТВ (68%) (ТОВ “Медіахолдинг” РЕН ТВ “); Metro Санкт-Петербург (100%) (ВД “Три корони”); Також НМГ володіє 25% акцій Першого каналу (ВАТ «Перший канал»).

 

Під управлінням ВД «Ньюc Медіа» (49,99%)

LifeNews TV; Газета “Известия” (НМГ належить 73,2%); Життя; Твій день; Спека; BUBBLE; LifeNews.ru; Marker.ru; LifeSports.ru; Super.ru; Російська служба новин (НМГ належить 100%).

Власники 

На кінець 2013 «СОГАЗ» належало 21,2% “НМГ”, банку «Росія» в кінці 2012 року – 35,5%, «Сургутнафтогазу» – 26,22%. У вересні 2013 року структури Геннадія Тимченко придбали у люксембурзької компанії RTL Group 7,5% компанії за € 81 млн.

Банк «Росія» ­– «…банк тісно пов’язаний з президентом РФ В. В. Путіним, так як Путін – друг співвласника банку Юрія Ковальчука, який є, як і президент, співзасновником дачного кооперативу «Озеро» під Санкт-Петербургом… Так само 7.8% акцій банку контролюється  іншим давнім другом В.В.Путіна, Геннадієм Тимченком… Банк контролює активи в різних галузях економіки. Через 100% -у дочірню компанію ТОВ “ІК«Аброс» йому належить 51%-а частка однієї з найбільших російських страхових компаній «СОГАЗ», 100%-а частка в групі лізингових компаній «Зест», ефективна частка 27,6% в «Національній Медіа Групі» [i]

Страхова компанія «Согаз»  – «…велика російська страхова компанія, віднесена до розряду системоутворюючих… Основні акціонери «Согаза» – ТОВ «ІК “Аброс”» (дочірня компанія Банку «Росія» ) – 51%, Газпромбанк  – 19,04%, ТОВ «Лірус» – 12,47% (у 2011 р. ТОВ “Лірус” замінив ТОВ “Кордекс”, підконтрольний Геннадію Тимченку), ТОВ «Акцепт» – 12,47%… Голова ради директорів – Олексій Міллер, голова правління ВАТ «Газпром»… Голова правління – Сергій Іванов, молодший син С.Б. Іванова (керівника Адміністрації Президента РФ, у минулому – Заступника Голови Уряду РФ, Міністра оборони РФ, Секретаря Ради Безпеки РФ, заступника директора ФСБ РФ та ін., прим КОМА). Заступник голови правління – М. Є. Путін, двоюрідний племінник Президента Росії В.В. Путіна» [ii]

ВАТ «Сургутнафтогаз» – «одна з найбільших російських нафтових і газодобувних компаній. За даними журналу «Експерт» займала 7 місце за обсягами виручки в 2008 р. серед російських компаній. Компанія займає 496 місце в Fortune Global 500… Російський громадський діяч Олексій Навальний, який є міноритарним акціонером компанії, неодноразово вказував на той факт, що значна частина експорту «Сургутнефтегаза» здійснюється через компанію Gunvor, яка належить Геннадію Тимченку, другові Володимира Путіна (на думку Навального, частина прибутку, яку міг би отримувати «Сургутнефтегаз», акумулюється на рахунках Gunvor)» [iii]

За інформацією Die Welt (Eduard Steiner. Putins wertvollstes Geheimnis liegt in der Taiga, Die Welt, 08.07.14) «Кілька років тому Бєлковський стверджував, що “Путін контролює 37%” Сургутнефтегаза”. ” І методика приховування господарів концерну цілком може свідчити про правоту Бєлковського…  “За даними британського журналу Times, ЦРУ під час президентства Джорджа Буша проводило “ревізію” майна Путіна і, за словами чиновників, які нібито бачили матеріали в процесі підготовки, оцінка Бєлковського підтверджується”. Та й у російських фінансових колах припускають, що Путін отримує прибуток саме через “Сургутнафтогаз”. Підприємство, як розповідає один російський банкір, який побажав залишитися інкогніто, представлено на біржі, але в Росії строго-настрого заборонені деякі фінансові операції з акціями концерну. “Для мене це вірна ознака того, що концерн є свята святих і управляється з самого верху”» [iv]

Крім того:

«В Национальной медиа группе у Владимира Путина может быть на двух друзей больше, чем принято считать. Бенефициарами одной из крупнейших медиагрупп страны давно являются Юрий Ковальчук и Геннадий Тимченко. Но, как выяснил РБК, этот бизнес не чужой и для братьев Аркадия и Бориса Ротенбергов» (РБК)[v]

[i] https://ru.wikipedia.org/wiki/Россия_(банк)

[ii] https://ru.wikipedia.org/wiki/Согаз

[iii] https://ru.wikipedia.org/wiki/Сургутнефтегаз

[iv] http://www.welt.de/wirtschaft/article129901314/Putins-wertvollstes-Geheimnis-liegt-in-der-Taiga.html

[v] http://top.rbc.ru/business/17/11/2014/5468ae40cbb20f2878362373

 

[i] http://sputnikipogrom.com/russia/20909/our-empress/#.VOdxkfmsX3g

[i] http://www.business-gazeta.ru/article/119551/(22.11.2014)

[ii] http://www.1tv.ru/news/social/268730

[iii] http://www.kommersant.ru/doc/2567952

[iv] http://www.1tv.ru/news/social/268730

[i] http://www.business-gazeta.ru/article/119551/

[ii] https://ru.wikipedia.org/wiki/КабаеваАлинаМаратовна

[iii] http://www.elle.fr/Societe/News/Alina-Kabaeva-l-intrigante-maitresse-du-Kremlin-1455326

[iv] http://alkeevskiy.tatarstan.ru/rus/index.htm/news/69760.htm

[v] https://ru.wikipedia.org/wiki/КабаевМаратВазыхович

[vi] http://www.business-gazeta.ru/article/119551/

Оприлюднено в Некатегоризовано | Залишити коментар

СВІТ ЗРУШИВСЯ…

Андрій Моренчук

“Світ зрушився” – це фраза з книги С. Кінга “Темна башта”. Там він зображає постапокаліптичний, дуже дивний, світ. Люди там говорять про те, що світ, у свій час, якось зрушився. Існував-існував, а потім зрушився й почав помирати…

Таке відчуття, що “світ зрушився”, можливо зараз супроводжує багатьох. Але для мене це відбулось у 2010 р., коли перемогу на президентських виборах в Україні отримав В. Янукович.

Звідки бралось це відчуття? Україна вже почала вибудовувати демократичну систему. І ось, після цих виборів відбувся різкий крен. Цілу країну, декілька десятків мільйонів людей, почали пробувати розвернути у протилежну сторону. Такі процеси не можуть відбутися непомітно, без серйозних наслідків. Вже тоді з’явилось відчуття, що не обійдеться без потрясінь – політичних, економічних чи навіть техногенних.

Слід розуміти, що соціальні процеси мають свою динаміку та інерцію. І саме з ними ми зараз маємо справу. Показово, що регіон, який продавив В. Януковича в президенти зараз перетворився в епіцентр злощасних подій. Зрозуміло, що там було багато фальсифікацій і т.п. Але саме там йому дозволили забезпечити перемогу. Для багатьох людей звідти це була їх особиста перемога. Перемога над бандерівцями-западенцями, реванш після Помаранчевої революції…

“Світ зрушився”, перше, що випадає на думку, коли дивишся на сучасну Росію. Вона обрала курс “Back in the USSR” і з гордістю та трепетом здійняла прапор “великих перемог”, “Й. Сталіна – видатного полководця і талановитого правителя”, “держави – захисника моральних цінностей” та інших міфологем за допомогою яких намагається приховати ганебну відсталість, повсюдне злодійство і галопуючу деградацію всього – моралі, цінностей, соціуму… Бо ж що підноситься? Велич над кимсь (“піндосами”, “украми”, “чурками”); переважання сили над правом (“Не смішіть мої іскандери”, “Тополь санкцій не боїться”); знущання над інтелектуалами, які зберігають честь і громадянську позицію. Що (не хто) буде обличчям Росії без Новодворської, Кончаловського, Макаревича, Акуніна? Акунін – так, не росіянин. Але скільки в ньому любові до російської історії, старої Москви! І ось його обличчя в громадському туалеті на підлозі… Чим ще може гордитися ВЕЛИКА РОСІЯ, що вона може ще зробити для підняття своєї величі?

Звичайно ж великий Путін уявив себе серйозним експертом у сфері маніпуляцій людською свідомістю, настроями і грандіозним політиком-комбінатором, який ефектно обігрує всіх зарубіжних опонентів, “зажирілих, розніжених слабаків” і реалізує навколо Росії розвиток альтернативного геополітичного простору під умовною назвою “Русскій мір”, який має слугувати фундаментом його економічних та інших проектів. Й умовою існування такого простору, звичайно була Україна. Її відхід на Захід (а справа не в Заході – і ми це бачимо по його реакції, а в самій моделі розвитку, яка не відповідає кремлівській) і заставила Путіна використати існуючий плацдарм совка на південному-сході України. Тому що “до хорошого швидко звикають” і якщо дати Україні можливість розпочати процес будівництва демократичної держави з ринковою конкурентною економікою, відкритою Заходу, то дуже швидко навіть проросійські налаштовані її жителі не захочуть “Back in the USSR”.

В. Путін, будучи вихованим КДБ-ською системою, мислить як яскравий представник пострадянського соціуму, прихильник комуністичної ідеї. Його основні посили не зачіпають сфер модернізації економіки чи удосконалення політичної системи, а акцентують увагу на ностальгії за минулим, необхідності протистоянню тиску з боку Заходу тощо. Виражається це у висловлюванні, що найбільшою геополітичною катастрофою став розпад СРСР і його задача – виправити цю помилку.

На Південному Сході України значна маса людей тяжіла до радянського минулого. Комуністи обробляють людей простими логічними конструкціями. Їх формула проста: “При комуністах, в СРСР, жилося краще ніж зараз при демократах. Значить комунізм і відродження СРСР це добре, а демократія і незалежна Україна погано”. Непідготовленій людині часто важко сперечатися і доводити, що вони неправі. Весь фокус у тому, що в цій логічній конструкції таїться одна помилка, яка руйнує всю логіку висновків. Справа в тому, що ні Україна, ні Росія так і не побудували демократії. Тому реалії СРСР треба порівнювати не з тим, що ми зараз маємо в наших державах, а з прикладами Західної Європи чи США… А у нас вибудовувалися кримінальні, олігархічні, авторитарні системи…

Сила демократії в тому, що:

1) Вона дає можливість кожному члену суспільства повністю реалізувати свій потенціал – будь ця людина талановитим бізнесменом, художником, письменником, музикантом, інженером тощо. Даючи можливість їм реалізувати себе країна, в свою чергу, отримує успішні фірми; технічні інновації які завойовують ринок; популярні фільми, книги, картини і т.д. Все це конвертуються, в загальному підсумку, в могутність країни – її економічний, військовий і культурний ресурс. Недемократичні ж держави заточені на забезпечення інтересів лише вузького кола наближених до влади олігархів або інших осіб. Народ же не має можливості реалізувати свій потенціал. Звідси – відтік мізків, міграція. Але головне – держава не отримує того ресурсу, яким наділені люди.

В цьому біда Росії: бачить що відстає від Заходу, від Америки, а чому – не зрозуміло. І територія велика, і людей багато, і багатств, а “наздогнати і перегнати” не виходить. Звідси і основний аргумент – “злиє проіскі врагов”, підступна змова антиросійських зарубіжних сил.

2) “Демократія – не найкращий політичний режим, але найкращий з тих, що поки придумали” – так говорив У. Черчілль. Демократія приречена на виживання. Демократична система заточена на реагування на сигнали, які йдуть від суспільства. Якщо з’являються проблеми і вони озвучуються громадянським суспільством – влада на ці сигнали реагує і пробує їх вирішити. Коли краще, коли гірше – але вирішує. Недемократична система проблеми, в основній масі, не вирішує, а консервує. Часто сигнали, які йдуть від суспільства вона сприймає як критику на свою адресу і навпаки – бореться з ними. Так Янукович розганяв у нас податковий, вчительський та інші майдани. А ще один спосіб боротьби з проблемами – відволікання уваги на інші події – олімпіада в Сочі, криза в сусідній державі та ін.

Ще одна особливість недемократичної системи – штучна система координат. Тоталітарна держава закрита від зовнішнього світу і пояснює свою природу необхідністю протистояти зовнішнім “ворогам”. Тому виникає безліч міфів в дусі “ми жівьом в самой лучшей странж, а другіє страни нам завідуют “. Дуже точно цей феномен показаний у фільмі “Стиляги”, де герой більше вірить в свою вигадану Америку, ніж реальну. Ну або – “Гудбай Амеріка, гдє ми не будєм нікогда” “Наутліуса”… Робота російської пропаганди є чітким індикатором формування тоталітарної системи в цій країні. Росія закривається від світу і створює свою картинку для внутрішнього користування – з фашиствує хунтою, наступаючими бандерівцями, підступним заходом і найкращим народом, державою, правителем у світі…

Повертаючись до проблеми “зсуву”, як приклад, можна навести вбивство Олександра ІІ – царя який скасував кріпацтво і провів ряд прогресивних ліберальних реформ. Завдяки йому Росія в ХІХ столітті теж наблизилася до демократичної моделі розвитку (не будемо зачіпати зовнішньополітичний аспект). Але його вбили терористи в 1881 г. І після цього “світ зрушився”. Процеси, в решті-решт призвели до більшовицької революції та встановлення диктатури пролетаріату… З наслідками існування якої і бореться зараз українське суспільство, а російське все більше потопає в цьому тупиковому варіанті, в який хоче втягнути…

Що відбувається? Відбуваються конвульсії приреченого на загибель монстра, який шукає за що можна зачепиться своїми кігтями – Крим, Схід України, Україна, Євразія. Його обличчя – понівечені залізничні полотна; зруйновані мости, будинки, села, міста; розчаровані і, відповідно, розлючені кримчани (якщо не зараз, то дуже скоро); розірвані на шматки літаки з пасажирами, згорілі вертольоти, автомобілі, БТР-и; покалічені й убиті люди. І в той же час – довгий, потворний, брехливий язик пропаганди. Такий собі толкіеновський персонаж – Гнилоуст-Кисильов та ін.

А для чого? Щоб зберегти велич великого народу, якому забороняють одягати мереживні труси. Який пишається своєю дикістю, безкультур’ям, дурістю, агресивністю. Як з дорогоцінними артефактами носиться з витягнутими з якихось дрімучих, затягнутих тванню колодязів свідоцтвами колишньої (!!!) величі – битвою на Куликовому полі (перемога русичів, після якої Тохтамиш спалив Москву і обклав величезною даниною?!!), Перемогою над Гітлером (коли, втрати Німеччини у Другій світовій війні солдатами (на всіх фронтах) – 4 млн, СРСР – 13,6 млн – великий полководець Й. Сталін?!!). Велич держави, яка воює з усім розвиненим світом і дружить з недодержавами – Абхазією, Осетією, Придністров’ям та ін. Велич правителя, воїнство якого перетворилося в безликих “зелених чоловічків” або набуває вигляду гротескних козаків і прибандичених люмпенів – “мавп з гранатами”, що грабують, крадуть і катують людей, збивають пасажирські літаки і мародерствують на тілах загиблих…

Світ/Україна зсунулися і зараз пробує повернеться в нормальну мирну колію. А Росія – це страшна альтернатива поширення хаосу, брехні, диктатури…

У нас все буде добре. Ми вистоїмо і побудуємо процвітаючу демократичну державу.

А ось Росія може зруйнуватися, або законсервуватися в існуючій моделі ще на деякий час… Але це її шлях. І її не шкода. Хто сіє вітер – пожинає бурю. Є час розкидати каміння, але приходить час їх збирати. Закони ці існують з давніх-давен і не якомусь загравшомуся Лу-Лу-Лу їх міняти.

Є ще один аспект. На фоні подій, що відбуваються в Україні, кризи зазнає західний світ. Країни західної демократії постали перед вибором, що для них важливіше – економічні вигоди чи демократичні цінності, збереження досягнень сучасної системи міжнародного права чи пошук компромісів направлених на умиротворення агресора за мюнхенським сценарієм 1938 р.

Так, ми розуміємо, що процес розбудови демократії в Україні тільки розпочинається і слід буде подолати багато перешкод на цьому шляху. Але українці продемонстрували всьому світу готовність боротись за свої свободи й права і навіть помирати при цьому. Вибір же і риторика з боку західних лідерів часто засвідчує, що ці цінності у них відходять на задній план перед конформізмом і готовністю поступитися зазіханням Росії заради власного спокою і миру. Звичайно ці поступки вже робились не раз. Але саме події в Україні оголили їх суть і вказали на катастрофічність наслідків, що можуть слідувати за цим.

Тому, світ зрушився. Віссю цього зрушення стала Україна. І визначаються дві альтернативи – повільний зсув до затухаючого і деградуючого світу а-ля Стівен Кінг, чи оновлення світової політичної системи, її адаптація до нових викликів і запитів. Як бачиться – рушійною силою цих процесів став український народ, вірніше – українська нація, що формується в горнилі цих випробувань.

PS.

Все буде Україна!

Оприлюднено в Опінія | Залишити коментар