Марія Агапова
Зважаючи на актуальність питання євроінтеграції на сучасному етапі міжнародного становлення України, окремо хотілося б виділити психологічний аспект наміченого курсу. Указ на папері мало змінить життя цілої нації, якщо тільки нація не захоче цих змін…
Я не маю на увазі «Революцію гідності» як тотем народного волевиявлення. Натомість,пропоную розглянути психологічний фактор в ракурсі історії. Як і кожна народність, ми переживали свої злети і падіння, але всі вони знаменувались однією спільною рисою, а саме – рабською ідеологією наших пращурів. Навіть не знаючи історії України, підрахуйте, скільки разів на день Вам доводиться вибудовувати схеми щодо обходження правил. Як зарекомендувати себе з кращого боку в користь майбутніх перспектив? Як ще догодити вищестоящим аби вони помітили Ваші заслуги та нагородили? Зверніть увагу на те, як рідко Ваше життя залежить від Вас! Ми звикли ділити відповідальність за свої вчинки то з колективом, то з державою, то з Богом. Нам щиро здається, що буття – це боротьба з перемінним успіхом. При чому успіх цей залежить від нашої хитрості. Де недоплатити? Де надурити? Де обійти правила? І схаменеться українець, лише будучи пійманим «на гарячому».
Дивно, як нація, що не визнає порядку і законів, так швидко припадає на коліна перед авторитетом. В даному випадку, авторитет і підсвідомий взірець – це багата людина. Адже нам так хочеться доторкнутися до фінансової незалежності, що заради цього ми готові розпинати свої ідеали. Знаєте чому так відбувається? – Тому що навіть наш культурний спадок є ні чим іншим, як ілюстрацією вічної боротьби з панами, іноземної експансії та тотального геноциду. Навіть гімн, оспівуючи українську звитягу, прозоро натякає на успіх в неосяжному майбутньому. Чому так довго?- Бо змучена боротьбою держава не може посісти визначне місце в рейтингах “Forbes”. Звичайно, зовнішною агресією Україна завдячує своєму географічному положенню (центр Європи і вічна буферна зона). Та от внутрішні негаразди ми провокуємо самі. Складається враження, що нація може об’єднатись лише проти спільного ворога, а оскільки агресія провокує агресію, то утворюється замкнуте коло з великою кількістю жертв. Який внесок, по-Вашому, може зробити Україна в неупинно відживаючий своє Євросоюз? Чи не стане наша євроінтеграція останнім цвяхом в труні колись могутнього об’єднання?
Проте, варто згадати і позитивні риси типового українця, які тим не менш, теж призводять до негативних наслідків. Толерантність… здавалося б, що поганого в терпимості та відкритості людей до інакомислення? Але, чи не є це причиною засилля нелегальних емігрантів та біженців на нашій з Вами території! Варто згадати лише про домовленість України та Євросоюзу щодо утворення бар’єру на шляху до польських та німецьких роботодавців. Ми отримуємо плату за те, що залишаємо «небажаних гостей» на своїй землі, відфільтровуючи при цьому потік робочої сили в Європу. А через нашу відому толерантність (і лінь) ці люди дуже швидко знаходять собі роботу на українських теренах. А наші щедрість і відкритість дозволяють іноземцям швидко адаптуватися до життя в іншій країні, через що вони, власне, і залишаються. В той час як, за різними підрахунками, близько п’ятнадцяти мільйонів наших співвітчизників проживає за кордоном, їхня рідна земля стає прихистком для відсортованих Європою гастарбайтерів. Ну так як же утримувати моду на патріотизм в країні, де чверть населення не чуло про «Кобзар»? Ми ж не насаджуємо емігрантам своєї культури, а дозволяємо їм самовиражатися. Яка різниця хто твої культурні взірці, якщо ти хоч інколи платиш податки?
KOMA, кореспонденція міжнародної аналітики 
Залишити коментар